… І пригадалося літо 1980.
Я, жовторотий студент, відбував практику в Ужгородському видавництві «Карпати». Щодня заходив Степан Пушик, вичитував свою «Страж-гору». Сам як гора, і голос – як у стража на галицькій брамі.
Якийсь автор приніс корчагу вина і здоровезний кукурудзяний книш. Петро Скунць, Степан Пушик і я коло них сиділи в сутені редакції і кришили той жовтий хліб на пожовклі рукописи. Там були і мої новелки.
Пушик перебіг їх очима і суворо наказав:
«Ковтни вина».
Я надпив.
«Закуси хлібом».
Я відщипнув зі скоринки.
«Ще ковтни і ще вкуси хліба».
Я скорився.
«Чи чуєш цілісність смаку?» – запитав Пушик.
«Чую», – потвердив я.
«Чому ж тоді в тебе січеться текст? Тут гнеш під Чендея, тут – під Астаф’єва, там попахує Хемінгуеєм, там вилізають вуха Яновського, а ця метафора чисто стефаниківська… Коли пишеш, братіку, пробуй фразу не тілько на око, але й на вухо і на язик. Має бути смачно. І ситно – як від хліба і вина… Але повернімося до своїх яств. Бо це є істина. А література – то облудне штукарство, як казав той же Стефаник».
… Рік тому він прийшов з паличкою на мою зустріч у Івано-Франківську. І суворо мовив зовсім інші слова.
«Не треба меду, це не ваш матеріал», – сказав я.
І ось його останній медовий Спас.
Спаси, Спасе, бентежну душу чоловіка, що рясно засівав ниву маком слів. І шукав Ключ-зілля в толочених карпатських лісах. І Перо золотого птаха в мутних небесах. І тягнувся до Веж хитких істин. І будував Брами на піску. І смакував життя з Чарівного горнятка…
Щоденний писар щоденного письма.
Там, Угорі, теж є свої гори. І їм теж потрібні стражі недремного служіння духа.
Амінь!
Мирослав Дочинець
