«Мій знайомий розбив годинника об камінь, бо годинник нагадував йому скороминучість часу. Об яку скелю розтрощити схід і захід сонця? Нічому не дивуватися — ще не означає нічим не обурюватись… Жінки, як картини: ефектніші здалека.
— Чого ж ви так боляче реагуєте на жарт про вашу мову? – спитав мене один космополіт.
— А як би ви реагували, коли б у вашій присутності образили вашу матір? – відповіла я питанням на питання, не маючи певності, чи в нього взагалі була коли-небудь мати.
Перша книга – одноразова, а не постійна перепустка в літературу… «Гей, хто там охочий? — відізвався з могили голос класика. — Віддаю безсмертя за ще одне звичайне людське життя!»
Настає пора в житті жінки, коли ще бувають успіхи в чоловіків, але хвалитися ними уже ніяково.
Якщо класика — це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!»
Візьмеш невродливу — звикнеш. Візьмеш красиву — теж звикнеш. У чому ж тоді проблема?
Не пам’ятаю вже точно, коли, хто і де прищепив мені того віруса. Знаю тільки одне: любов до України вмре в мені з останнім моїм подихом».
(Ірина Вільде. Окрушини. К. 1969)
Ця маленька книжечка медитацій та афоризмів, які Ірина Вільде (1907-1982) підготувала до свого 60-річчя, а редактором виступив Володимир Дрозд — є однією з найкращих в своєму жанрі. І єдина в українській літературі, авторкою якої є жінка.
Якщо брати ХХ століття, то в історії української літератури є дві вершини, названі жіночими іменами: Леся Українка, Ірина Вільде. Ще одна-дві є близькими до них: Ліна Костенко та Ірина Жиленко. Перша занадто виклично-пристрасна, друга — занадто побутово-домашня, хоча обидві — великі поетки.
А Вільде — діамант, який кидали в болото, ставили її в невідповідне огранення, втягували у моральні злочини імперії. Вона пройшла крізь випробування епохи, в якій довелося жити й писати, втративши близьких і рідних, аби залишитися яскравим і гордим метеликом на шпильках…
Євген Баран
