Культура

Карантинне осязання із тераси моєї барлоги

Я ніколи не жив у багатоповерхівках. Не знаю, що б з мене виросло, якби ся таке притрафило. Завше я жив на околицях у приватних будинках з подвір’ям і садом. Виходиш на терасу, а тут тобі цвітуть і вишні, і черешні, і яблуні, і груші, і морва…

Абрикос і персик вже відцвіли.
А нижче цвітуть порічки, малини, квіти цвітуть знайомі і не знайомі. Зацвіла біло також левурда або дикий часник, якого окупанти обізвали черемшою.

Бджоли гудуть.
Киця з псюньою на ґанку засмагають. Неподалік — поля і ліси. Вчора сів на ровера і помчав на природу. В лісі стрімкі велодоріжки — аж у вухах свище.

Люди в полі картоплю садять. Без масок.
З десяток робітників каналізацію прокладають. Теж без масок. Хтось — будується. І там робітники копошаться. Звісно ж, без масок.

Який карантин? Я вас прошу…
Життя буяє. Карантин лише в інтернеті. Ну, і в телевізорі, але я його не дивлюся.

В моєму житті практично нічого не змінилося. Як залюбки сидів у своєму барлозі раніше, так і зараз сиджу. А нє… дещо змінилося.

— Татуську, а що на сніданок?
Таке було лише у вихідні дні. Тепер щодня. Нині рано витягнув із заморозника лаваш — дурна затія, кришиться. Ну, нічого. Поламав на плястерка, намочив у збитому яйці, посмажив разом із шинкою. Перша кляса.

Бракує мені лише базарів… У людей повно ранньої городини, а нема як продати. Куди я піду, як скінчиться карантин? На базар! А потім перейдуся по кумплях. І знову в барліг. Як равлик у мушлю.

Юрій Винничук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.