… Зателефонував мiй друг, журналіст і науковець Віталій Довгич. Згадали видатного українського поета Володимира Бровченка, якому, до речі, 1 червня виповнилося б 89 років… Віталій Довгич – прекрасний знавець і дослідник творчості Володимира Бровченка. І ось яку цікаву історію розповів.
Виявляється, в одній із поезій Бровченка, опублікованій ще 1965 року, він натрапив на підтвердження близьких зв’язків знаменитого кримського художника-мареніста Івана Айвазовського із сім’єю видатної української поетеси Лесі Українки. Нагадаю, що Айвазовський, справжні ім’я та прізвище якого Ованес Айвазян, народився в Криму, у вірменській сім’ї, яка переселилася сюди із Галичини.
А Леся Українка приїхала до Криму на лікування, проживала тут два роки і (то вже сталося після смерті її чоловіка Сергія Мержинського) у 1907 році вийшла заміж вдруге за відомого українського музикознавця і фольклориста Климента Квітку. Квітка від початку свого знайомства з Лесею Українкою і до кінця її днів завжди був її вірним другом і однодумцем.
У ті роки вони мешкали у Криму.
Але походить Климент Квітка із козацької родини села Хмелів на Сумщині. Відомий він зокрема ще й великим інтересом до історії українського козацтва і своїми унікальними музичними записами українських кобзарських дум.
І ось у згаданому вірші Володимира Бровченка подибуємо тему знайомства тоді ще зовсім юного Ованеса-Івася Айвазяна, майбутнього знаменитого художника Івана Айвазовського, з українським козацьким життям, українською кобзарською музикою. Це відбувалося не без впливу і сприяння Лесиного чоловіка Климента Квітки…
Отже, далі вірш Володимира Бровченка
Олександр Рущак
Зустріч малого Айвазовського з кобзарями
На велелюднім каффському базарі
Співали кобзарі із України.
Націливши на кобзу очі карі,
Побіля них сидів малий хлопчина.
Нового побратима Ованеса
Поводирі уже Івасем звали…
А голоси вели човни на плеса
Супроти бузувірської навали.
Хилилися сади вишневі з горя.
Вітри козакували в чистім полі,
І запорожці йшли на Каффу з моря,
І полонянки плакали в неволі…
Малий із кобзарями до півночі –
У многоструннім леготі мелодій.
І відкривав на світ бентежні очі
Стихії моря завтрашній володар.
За пісню Ованес віддячив
Хоч юшкою, що мати наварила.
Хрестились морю кобзарі незрячі,
А на прощання вдячно говорили:
– Дай боже талану тобі й просвітку! –
І йшли в нужденний край із чумаками.
І курява глитала сірі свитки
На тім шляху, второванім віками.
А море догравало їхню пісню,
Сумну й тривожну, що до бою кличе.
Відлуння бурі понад морем висло,
Блукало на дитячому обличчі.
Володимир Бровченко
«Вітчизна». 1965. № 6. Червень. С. 114.
