Отже, ніби то визначено майбутнього міністра культури України. Ним може станти голова комітету ВР з питань гуманітарної політики, колишній очільник телеканалу «1+1» Олександр Ткаченко. Президент, схоже, зупинився на фігурі зі свого найближчого оточення. Коли він говорив, як тяжко йому визначитися із міністром, то, напевне, мав на увазі лише коло «95 кварталу», шукаючи саме там достойного…
Для України посада міністра культури завжди була особливою, бо саме культура, що увібрала в себе історичний та ментальний досвід багатьох поколінь українців, і має бути тим наріжним каменем, на якому будується наша держава. Забери у нас культуру — наші народні пісні, казки, наш неповторний фольклор — і чим тоді ми відрізнятимемось від росіян?!
У них же всього цього практично нема, якщо говорити про спільний набуток багатьох їхніх поколінь, адже Росія — це конгломерат народів і народностей, об’єднаних російським самодержавством.
Тож, розуміємо, що культура України — це надзвичайно важливий і потужний пласт, важливіший, приміром, за родовище нафти чи сланцевого газу. Цей пласт роками, якщо не століттями знаходиться, практично, в зарезервованому стані. При царизмі численними царськими «указами» культура нашого народу — книгодрукування, театральне та пісенне мистецтво — штучно обмежувалася, нівелювалася заради «велікого і магучєго», який мав бути єдиним у всій імперії.
Не вельми змінилась ситуація в радянські часи. Деякі короткочасні «відлиги» в тридцяті та шістдесяті роки двадцятого століття закінчувалися репресіями українських митців, таборами та тюрмами. Врешті-решт, при пізньому соціалізмі якось вдалося «приструнити» українців, але все ж деякі культурні феномени таки руйнували стабільну картинку. Зокрема, поява на «Песне года» «Смерічки» та «Червоної рути» з Володимиром Івасюком, а відтак і шалена популярність українського композитора в Союзі, по суті, коштувала йому життя. Спецслужби СРСР слідкували за цим суворо.
Парадоксально, але часи, коли Україна отримала свою Незалежність, не стали зоряним часом розквіту рідної культури. Навпаки, під тиском західної квазікультури і англомовної популярної музики, позиції митців, що відстоювали самобутність і цінність власного культурного шляху, значно послабилася.
Не останню роль в цьому зіграло телебачення і радіо, а точніше поява великої кількості комерційних мовників, чиїми власниками були особи з близького чи далекого зарубіжжя, або ментально чужі українцям особи.
За всю історію існування Незалежної України я не пам’ятаю жодного нашого Президента, який би сповна усвідомлював визначальну роль вітчизняного інформаційного простору – і, зокрема, роль присутності в ньому української національної культури. Адже саме вона мала би формувати естетичний, поведінковий, моральний тип української людини…
У реальності ж вийшло все навпаки.
Залізна завіса впала і нас накрило цунамі низькопробної західної поп-культури. Паралельно, завдяки новітнім комерційним ЗМІ почали створюватись свої «зірки», відповідно до західної естетики, образ яких був досить новим і незвичним для нашої культури – це переважно були особистості з розв’язною, брутальною, сексуально акцентованою поведінкою, що лягала під відоме гасло «секс-наркотики-рок-н-рол».
Не дивно, що цілі наші покоління – ті, кому сьогодні від сорока до двадцяти – виросли на створених телебаченням зразках комерційної квазікультури, не розуміючи зовсім – чим принципово квазікультура відрізняється від власне культури.
Принагідно скажу, відрізняється саме тим, що в справжній культурі завжди відображається традиція багатьох поколінь, існує певна і випробувана часом ієрархія особистостей і цінностей, робиться акцент саме на тому, чим ця особистість збагатила національну культуру, як вона розвинула її в світовому контексті.
З точки зору цих критеріїв та величезна армія вітчизняних імітаторів, плагіаторів-копіювальників і посередностей, які сьогодні заполонили наш інформаційний простір, не мала би жодного шансу на визнання і тріумф.
Але сталося, як сталося.
Знову ж таки, жоден з українських міністрів культури не розумів до кінця тих викликів, які стоять перед ним. Світ стрімко розвивався і змінювався – і разом з інформаційними технологіями, які завойовували світ, потрібно було готувати світу своє культурне бачення, свої сенси, свою концепцію розуміння цього світу. Бо саме 21 століття зробило акцент на культурних війнах, переможці в яких визначатимуть майбутнє обличчя нашої планети.
Людство надто пізно зрозуміло, а може ще й не розуміє як слід, що існує стабільна кореляція між тим, що воно продукує в інформаційному просторі – і тим, що невдовзі стає реальністю. Для прикладу, згадаю, як при Януковичі всі телеканали заполонили проросійські серіали мілітарного характеру, де людина зі зброєю була в центрі уваги. Як наслідок – ми отримали війну на Сході і втрату Криму.
Нині, практично на всіх наших комерційних телеканалах у прайм-таймі домінують інформаційні програми та шоу з негативним контентом і великою агресією та нескінченні серіали на кримінальну тему. Тож варто очікувати найближчим часом ментального вибуху і екстремальної агресивної поведінки великих верств населення. А як ви думали? Енергія, направлена на телеглядачів, сублімується у форми власної поведінки і повертається у реальний світ.
Але, схоже, телевізійні боси, давно вже знають все про величезну роль телебачення – до їх послуг всілякі рейтинги, хіт-паради, дослідження виражені в цифрах і процентах глядацької аудиторії. Вони залюбки користуються можливостями, які надають їм новітні технології. А те, що ці технології всесильні – не сумнівайтесь! Ми маємо президента, який сів у своє крісло саме завдяки цим технологіям!
А тепер спробуємо спрогнозувати, що ж буде далі. Як існуватиме Міністерство культури в нових умовах з новим очільником? У мене немає жодних сумнівів, що людина, яка відчула в своїх руках цю інформаційну могуть, і надалі активно користуватиметься нею. Але в який цілях? Яку країну будуватимуть?
Не складно передбачити, що це буде держава «мультикультурного» типу: щось на зразок Америки, яка є «конгломератом» різних національностей, які саморозвиваються у межах своїх общин. Тобто, українській культурі в цій новітній державі не світить анічогісінько – ані ефірів, ані культурної комунікації, ні реальних здобутків. Тобто, авторитет визнаних її діячів і академічних колективів, а також творчих спілок, які давно вже на маргінесі державної уваги, буде невпинно падати. Бо знову ж таки – існує пряма залежність між присутністю на телеекранах і суспільною значимістю певних явищ. А значимість цю сьогодні генерують і створюють саме ЗМІ.
Словом, замість національної культури, як цементуючої і об’єднуючої спільноту довкола вічних цінностей, має існувати якийсь сурогатний замінник. Як ви думаєте, який? Та саме такий, як «95 квартал», «Дизель-шоу» та інші розважальні шоу, які мають знімати соціальну напругу з населення в епоху економічної кризи.
Одночасно будуть створюватися сурогатні авторитети в галузі культури, літератури, музики, журналістики. Усіх їх об’єднуватиме єдина якість – вони мають відповідати глобальним трендам, що визначають морально-поведінковий тип та культурно-естетичне наповнення цих «героїв дня». Усі вони без виключення мають сприяти тій глобальній підміні національних пріоритетів і символів на ринкову систему цінностей і вартостей.
А відтак найближчим часом чекаємо на ймовірну подальшу деградацію і животіння всіх тих, важливих для повноцінної держави, культурних інституцій, які раніше підтримувалися на рівні пристойної життєдіяльності.
Національні музеї, архітектурні історичні комплекси, державні заповідники, національні хореографічні, хорові колективи, бібліотеки, державні камерні і симфонічні оркестри, а також офіційно визнані державою митці – композитори, поети, художники, хореографи, фольклористи, науковці гуманітарного напрямку мають готуватися до важких часів.
Ніхто не перейматиметься їхніми проблемами і проектами, ніхто не працюватиме над подальшим алгоритмом їхнього існування, ніхто не рятуватиме їх в економічній скруті і в умовах коронавірусних обмежень. Нас чекає культурний крах держави, який не афішуватиметься, а навпаки прикриватиметься ще більш веселими і брутальними шоу…
Сумно, скажете.
Невже немає альтернативного шляху для нашої країни? Думаю, що є, але він за межами нинішної урядової парадигми… На початку цього ессе я порівняв нашу культуру з нафтовим родовищем. Так от – це не метафора. Культура має могутній вплив на долю держав і її громадян. Це доводить історія Стародавної Греції з роллю в ній літераторів і драматургів. Про це говорить досвід тисячолітної Китайської імперії, де при дворі імператорів були кращі з кращих музикантів, літераторів і філософів.
Врешті – національна культура це невичерпне джерело мелодій, пісень історичних сюжетів, національних візуальних символів та історичних архетипів, які чекають свого відродження через актуалізацію в інформаційному просторі. Це, водночас, могутній афродизіак для нації, яка відчувши свою глибінь і красу, може стрепенутися, повірити в свої сили і можливості, відродитися на духовному і ментальному рівні, стати повноцінною і привабливою для всіх народів, народжуючи і пропонуючи для світу свої власні погляди і сенси існування!…
На жаль, всього цього не буде.
Бо для цього нема ні розуміння, ні доброї волі, ні бажання нинішньої влади бачити когось зі сторони в своєму Закритому Акціонерному Товаристві, яке існує і розвивається згідно відомому лише їм, членам цього товариства, планам.
Однак у них свої погляди, а у Бога на це своя воля. Тож, поживемо, побачимо…
Анатолій Матвійчук
