Дуже зворушують жіночки з українським паспортом, що втікають від російських бомб до Львова і вимагають від львів’ян толерантності до їхньої російської. Ці жінки ще й месіанством своїм пишаються, бо стверджують, що бомблять їх, а не Львів. Звичайно, жодного розкаяння і розуміння, що путін прийшов визволяти їх, російськомовних і «какая разніца», від україномовних львів’ян-«фашистів», до яких російськомовні втекли від путіна — нема.
Російськомовним затятим, що хочуть жити з унітазами, тобто за західними побутовими стандартами, але с русскім язиком, є все ж нині сенс виїжджати на Захід, в країни, яким російська мова не загрожує, країни, в яких ці російськомовні вивчать без дискусії польську, чеську, німецьку і т.д., а своїм любим язіком розмовлятимуть тихенько вдома з дітьми і подругами, зрештою їхні діти відмовляться від магучєго, а подруги колись таки вимруть.
Західне суспільство таким чином їх перевиховає і перетворить на законослухняних громадян. Я особисто до еміграції ставлюся дуже спокійно. Еміграція в часі нинішньої війни і випробувань — це очищення. Лишиться в Україні стільки людей і такі люди, скільки і які будуть здатні реформуватися самі і реформувати Україну.
І території в межах України теж лишаться ті, які зможуть реформуватися. Дуже прикро, що в нас немає розуміння того, що теперішня війна іде за реформи, а перехід на українську мову і оцінка всього, що відбувається, через призму українських інтересів в інформаційному просторі — це теж реформа. Мене особисто дивує, що про реформи майже не говорять журналісти, коли пишуть про українське майбутнє, хоча лише реалізовані реформи можуть бути адекватною відповіддю і вшануванням тих жертв, що їх несуть наші матері, котрі втрачають своїх дітей, жертви дітей, що втрачають своїх батьків, нарешті вшануванням свідомої самопожертви на фронті укранських чоловіків і жінок.
Нинішня колективна жертва українців не повинна стати водою, котру поглинає пісок, хай навіть із черговим вшанування у музеї і меморіальному цвинтарі — останні мають лише доповнювати реформи, а не заміняти їх. Ця жертва має втілитися не тільки в сльозах, а й у справедливих судах, в ефективній економіці, армії й адекватній культурній політиці без російської попси, джинси і пропаганди.
Нинішня ситуація свідчить про те, що несправедлива країна Україна із Кримом і Донбасом, в якій людина і громадянин мучиться, в якій всі права людини, передусім національні — фіговий листок, в якій відсутня елементарна справедливість, не тільки нікому не потрібна — така Україна й неможлива. Парадоксальна річ, але падлюка путін насправді є найважливішим мотором українського реформування. Він нападатиме доти — доки українці не реформуються.
Громадянське суспільство в Україні україномовне, українськими є території, на яких правила гри встановлює українське громадянське суспільство. Мета окремої людини в Україні — бути частиною українського громадянського суспільства. Відстоювання своїх територій — обов’язок, але не всі території вдасться відстояти, навіть маючи найкращу зброю. Їх можна завоювати, але чи зможе їх Україна рефомувати?
Треба берегти свою армію, своїх людей, здатних реформуватися. Втрата територій — болюча, але такою є ціна нової, зреформованої України. Взагалі оці 30 років існування несправедливої і незреформованої України будуть колись називатися номінальною Україною. Таку ціну ми платимо за комуністичний експеримент.
Роксана Харчук
