Ми з Бодьом спускались в долину. Як завжди, під час відвідин Перевалу, виявилась несподівана обставина, що захопила нас зненацька і визначила настрій та плин розмови. Цього разу ми взнали історію імені вуйка Дезя. А це – фантастика: мабуть було б легше позичити гроші у таксиста, ніж довідатись про цю місцеву легенду. Ще коли вуйко не був вуйком, а лише малим дітлахом ходив до школи, якось вчитель на уроці завів бесіду про імена. Всім учням у класі він пояснював історію походження їх імен. Дійшла черга і до малого Дезя. Вчитель пояснив, що це зменшувальне ім’я від повного – Дезидерій. Він розповів, що так звались королі, римські імператори, а найбільш відомим історичним прикладом є видатний філософ Еразм Роттердамський Дезидерій.
Після уроку маленького Дезя хлопчаки взяли на глум. Як вони лишень не знущались! Його дражнили і «філософом», і «заразмом», і всім чим завгодно, поки не зупинились на Дезийдерій: зайва літера для них була уособленням і філософії, і «зарази», а головне – вона тішила їх без окремої на те причини. Але сам Дезьо не дуже й пручався, йому подобалось, що в його новому імені присутні аж дві рідкісних літери «й».
Тому, коли в паспорті його записали як «Дезийдерій», бо всі інакше його і не кликали, то він спокійно сприйняв цю формалізацію давно доконаного факту. Та найцікавіше було те, що вже в старших класах, вуйко 
серйозно зацікавився своїм тезкою з далекої Південної Голландії. В бібліотеці в районі, а пізніше і в Чернівцях, він перечитав усе, що знайшов про філософа, і навіть купив згодом його книгу, яку засвоїв і витлумачив на власний розсуд. Я собі уявив довгі зимові вечори на Перевалі: самотній вогник серед снігів, буревіїв та завивання вовків. Де той Роттердам, а де Перевал?
Відтак, ця історія і визначила філософську спрямованість нашої з Богданом бесіди. Від теології ми перейшли до космології, а гори для цього вдячний контекст, і, нарешті, зосередились на фізиці, що було мені ближче. Я пояснював Богданові сучасні теорії простору, гравітації і часу. Але мені згодом стало нудно переповідати чужі думки, і я запропонував Богданові свій доказ множинності світів простору.
Свого часу Лобачевский намагався довести бездоганність геометрії Евкліда. Для цього він вирішив один з постулатів про паралельні прямі переінакшити, побудувати нову теорію і показати, що вона – нова теорія – має вади. Відтак, методом від супротивного, доводилось би, що неевклідівські постулати – хибні, а Евклід – правий. З цієї спроби Лобачевского вийшло все навпаки. Нові постулати про те, що через точку до прямої можна провести безліч паралельних прямих, давали нову теорію, яка не мала вад. До того ж, Евклідова геометрія в неї включалась як частковий випадок. Богданові я пояснив, що нова геометрія знайшла своє підтвердження і в фізичних експериментах. Тобто, це – факт.
Тоді я завів мову про свій підхід: запропонував Бодьові взяти не той постулат Евклідівської геометрії, який розглядав Лобачевский, а інший, про те, що в точку на прямій можна опустити один перпендикуляр. За логікою, яку довів Лобачевский, таких перпендикулярів може бути не один, а – безліч. Далі – головне. Це означає, що якщо ми вводимо відому нам Декартову систему координат – три взаємно перпендикулярних осі X,Y,Z – то таких взаємно перпендикулярних осей в точці може бути теж безліч. При цьому, це досягається не обертанням осей, це така природа простору, яку довів Лобачевский. Тобто, ми перебуваємо завжди у просторі, де є безмежна кількість незалежних систем координат – світів. І кожен з цих світів рівноправний. Це важко собі уявити, але це неможливо спростувати, якщо Лобачевский не помиляється. А фізика доводить, що це так і є – Лобачевский має рацію.
«А чому ти це не опублікуєш?», – спитав мене Богдан. «Навіщо?», – відверто здивувався я. «Ну, щоб люди знали», – продовжував наполягати Бодя. «Ти знаєш, справа в тім, що люди завжди знайдуть, як обернути все це проти себе, – сформулював я несподівану думку, – вони почнуть наводити лад у паралельних світах, не помічаючи, що вже давно не можуть дати собі раду в світі цьому». Далі я продовжив, що світи ці автономні, і добре, якщо фізика явищ в них однакова, а що, якщо – ні ?
Богдан на мить замислився, а потім додав: «Не скажи, якби тоді в школі не з’явилась в імені вуйка літера «й», то зараз на Перевалі не було б Дезийдерія Васильовича, ми б сюди не ходили. І не факт, чи був би навіть вуйко Дезьо». Богдан подумав і завершив: «І я не впевнений, чи був би сам Перевал таким, яким він є. А, всього-на-всього, якась одна, не дуже вживана, здавалося б зайва літера в імені людини…».
Але я собі подумав, що ми ще не знаємо чудес і механік нашого світу, а вже намагаємось втручатись у світи чужі. Що ми їм, цим світам, запропонуємо? Чим ми похвалимось: що в одній частині нашого світу діти пухнуть від голоду, а в іншій частині у людей найбільший клопіт, як вилікувати від ожиріння свого пса? Якщо ж «вони» – мешканці цих інших світів – мудріші від нас, то самі нас знайдуть. А, можливо, вже й знайшли, але не втручаються, і саме тому, що «вони» – мудріші.
Цієї миті над Перевалом пройшов відчутний подих вітру, і я пригадав слова Дезийдерія Васильовича про те, що ми не бачимо повітря, але не можемо прожити і кількох хвилин без нього. Я пам’ятаю, як він при цьому посміхнувся і додав: «Добре, що наука «приробила» чоловікові додаткові і «очі», і «руки», і «вуха», щоб все це почути і розгледіти. Але, біда в тім, що люди не просять у Господа розуму, щоб усьому цьому дати раду, а починають пхати ці «руки» туди, куди не слід. Бо є межа людського замислу і Божого промислу».
Я тоді спитав у вуйка, а чи не перейшли ми вже цю межу з нашими «коллайдерами» та «клонами»? Вуйко сумно зітхнув: «Цього ніхто не знає. Але поки сходить сонце, стоять гори та шумить ліс і струмок у долині, доти Бог ще не розчарувався у людині».
Валентин Ткач
