До Cпілки, памʼятаю, мене прийняли у жовтні. А вчора зазирнув у квиток і угледів точну дату. Це відбулося 17-го і рівно 22 роки тому. Так. Сьогодні нашу Спілку письменників не лають тільки безнадійні лінивці. Особливо стараються ті околотворчі персони, котрі з якихось причин до Спілки не потрапили. Хотіли, але не потрапили.
Знаєте, яку вони називають головну причину свого подальшого літературного фіаско? Виявляється, у всьому винна клята Спілка письменників. А хто ж іще, як не вона?! Бо це ж Спілка завадила (?) їм, неборакам, написати бодай десяток геніальних книг і затим почивати на літературних лаврах…
Звісно, я свідомо трохи спрощую оті нарікання горе-письмаків. Однак про всяк випадок уточню. Спілка насправді не пише твори за письменника. І навіть не надихає. За мене особисто за двадцять з хвостиком років Спілка також не написала жодної із двох десятків книг. Уявляєте? Хоч би на один абзац розщедрилася. Чи бодай на одне речення… Дзуськи!
Тому не звинувачуйте Спілку хоча б у цьому. Пишіть на здоровʼя, видавайтесь і ставайте лауреатами всіх існуючих премій! Хто ж вам не дає? Знову НСПУ? Не смішіть ні курей, ні людей.
А взагалі у Спілці письменників, на мою думку, є дві категорії колег. Перша — письменники, які, як і має бути, пишуть книжки. Інша — члени Спілки, котрі, нерідко буває, займаються чим завгодно, проте не тим, чим повинен жити справжній письменник. Повторюю, це мої власні спостереження.
До НСПУ мене приймала Донецька організація. Старші колеги, мабуть, щось знали, коли всіляко мене підтримували, передбачаючи непогані творчі перспективи. Старався відпрацювати, аби виправдати сподівання старших письменників. Дещо вдалося: став найпершим письменником Донеччини, який дописався до лауреата престижних загальноукраїнських літературних премій: імені Остапа Вишні, а перегодя – імені Лесі Українки…
Із 22 років із квитком НСПУ я 8 років (два відведених Статутом терміни) був головою обласної організації. Ще 8 років працював заступником. І, звісно, продовжував писати.
— Навіщо? — дуже якось здивувався один провінційний член (точніше, членько) — Ти ж уже отримав дві такі солідні премії… (це вам ще одненьке підтвердження про засилля у Спілці членів, які щиро дивуються тому, що письменник чогось щось там пише, ніби йому робити більше нічого).
Коли склав донецькі повноваження, «засватали» кияни. Обрали до правління Київська організація НСПУ і запропонували очолити Творче обʼєднання гумористів і сатириків. А вчора (між нами, я спершу трохи огинався) обрали ще й до приймальної комісії Київської організації.
Стонадцять разів вже нагадував, що найперша моя книжка – одна з двох, за якими приймали до спілки, має назву «Далі буде». Було і є. І, віриться, буде.
… Спина — це ахіллесова пʼята кожного письменника, який днює (ночує) за письмовим столом. Тому оту скромну дату у біографії відзначив колотворчо. Добряче поплавав у басейні. Спина зраділа, переболіла і обіцяє допомогти дописати повість про дітей на окупованій території, котра пишеться най-най-найважче з усіх попередніх.
Що ще? Із 22-х спілчанських років аж 10 випали на війну. Окуповані і селище на Запоріжжі, де народився і написав перші літературні рядки, і Донецьк, де жив і працював до літа 2014-го.
Утім, про це слід писати окрему книжку. Сумну й невеселу. Нехай якось потім.
Павло Кущ
P.S.
Мама-спілка
Друже Павле, я щаслива крокувати всі ці роки поруч із Вами. І у Приймальній комісії ще повоюємо, бо таргани-графомани час від часу таки нападають. Проте “страшне перо не в гусака” – Ви, як сатирик, добре про те знаєте. І, так само, як наші рідні й друзі на фронті вперто кажуть: “Вони не пройдуть!”, так і ми скажемо: “І не надійтесь!”. Але того, чия творчість варта уваги, МАМА-СПІЛКА охопить своїми ласкавими, але й вимогливими крильми. Ми прийшли туди НЕ БРАТИ, а ДАВАТИ. Свій труд, свої, розчахнуті болем і любов’ю, душі. А той, хто шукає чим би підзаробити у НСПУ, хай одразу повертає голоблі у якийсь інший бік.
Алла Диба
