Хочу написати кілька слів про невеличку, зовсім свіжу книжку Євгенії Кононенко “Той божевільний рік”. Досі письменниця уникала нехудожньої літератури, але цього разу маємо справу із твором нонфікшн. Це щоденник, сполучений зі спогадами, про 2022 рік — рік повномасштабної війни в Україні, рік, коли донька авторки на ім’я Анна захворіла на рак, рік, в який Євгенія Кононенко виїхала з хворою донькою з Києва до Ліона, де восени Аня померла.
Це щоденник звичайної киянки, яка переживала обстріли Києва, достеменно не орієнтуючись у ситуації, киянки, син якої записався до тероборони. Це щоденник жінки, що постійно веде дискусію зі своїм 
троюрідним братом, росіянином.
Ця дискусія виливається в оповідання “Площа Дзигаря”, котре свідчить про остаточний розрив між родичами, про свідому індивідуальну й колективну відмову від буття у межах “вирусь”.
Нарешті це щоденник письменниці, перекладачки, в якому є блискучий переклад сонету Шарля Бодлера “De profundis clamavi” (“З глибини волаю”). Книжку написано в стилістиці Анні Ерно — дуже щиро, без камуфляжу. У такій естетиці виконано було також есей “Без мужика”.
Чудова книжка — про силу і жагу життя, про міжлюдську солідарність і материнство. Євгенія Кононенко — гордість нашого письменства.
Роксана Харчук
