Поети — дивні люди. Я колись знав одного, ще до Жадана. Він жив у Кліщинцях і писав вірші. Дуже різні. То «партія веде», то «дівчинко моя в спідничці»… Тяготів до еротики, але стіснявся… Звали його Репʼях Михайло Васильович.
Я приїхав до нього додому по інтервʼю від газети «Світлий шлях», бо він був однокурсник Василя Симоненка.
У дворі жінка доїла козу… Питаю: можна поговорить з Михайлом Васильовичем?
— Вряд лі, — каже жінка. — В нього якраз саме біла гарячка… Як хочете, то пробуйте…
Я зайшов у хату.
— Давно я тебе ждав, онуче Ахілея! — сказав мені Михайло Васильович. — Аж скисли всі віки… Я сім проплив морів, і сім здолав пустель. Вергілій вів мене під землю понад сонцем, я знав усіх богів, і даже Зевса лічно…
— Драстуйте, — сказав я поету! — То добре діло!
Потім Михайло Васильович зірвав зі стіни ковьор.
— Сідайте, гостю дорогий на килим, я бачу місія у вас велика і священна… А хулі я? Я просто черв земний. Із праху ми прийшли і прахом згодом станем…
— В мене, — кажу, — Михайле Васильовичу, є бутилка горілки. Будете пить?
— Буду, — каже Михайло Васильович, — зараз картоплі зваримо…
Були Люде!
Віталій Чепинога
