Різдвяне уклінне слово до Володимира ДРОЗДА

Принагідно, у ці Різдвяні дні, згадується глибочезної сили стаття – давня чернігівська суть вийшла таки на своє – світлої пам’яти Володимира Григоровича Дрозда «Інтеліґенція і час» («Літературна Україна», 16 листопада 1989р.)…

Письменник зокрема значить: «З публікацій останніх літ я не пам’ятаю, здається, жодної, де б прозаїк чи поет чесно сказали про траґедію і комедію власної, учора – застійної, сьогодні – перебудовчої душі. Чудова стаття «Бес лести» в «Литературной газете» Володимира Яворівського, але єдиного, для переконливості, прикладу в ній бракувало: його власних шедеврів лестощів на адресу Леоніда Ілліча…

(А «ИСКРА в пам’яті Умані» В. Яворівського, що вона його і досі веде. А його основний вірнопідданий внесок – «Яничарами» з посту Ярослава Галана? А переписані «…кортеліси»: якихось два-три роки тому Вол. Яворівський, «впопихах», достоту переписав-почистив – зрозуміла річ, під нинішню Україну – свої конторні енкаведешні «Вічні Кортеліси», позбавивши їх «вічности»…
Три довгих дні я дико сатанів од того, як В. Яворівський і його підручні (сам такої роботи він не подужав би, певно, котрась із молодиць з Гончара, 52 взялася допомогти) переінакшили-перешманали всю ту «повість».., де в тексті були «наші» – стали «п’яні комсомоли».
Така собі пластична операція. На всі «сто». Отож, замовлення ЦК компартії УРСР від 1981 року і зокрема її ідеолога Леоніда Кравчука кастроване… «наївся» «добром» чоловік.
А всі його листи «В потусторонний мир», до генерала СС Доледалеца, до Кучми-Ющенка… Януковича, а нині вже й до Порошенка – до його ж конторної ідеологічної спадщини.
Професійний українець! Ви любите неньку як сини-аматори, а він – професіонал, інших учить. Бо належить до найдавнішої професії, закони якої забороняють кохати бесплатно — О.С.).

… Гострий наступальний виступ Павла Мовчана на з’їзді Руху, але народові важко збагнути всю глибину його принциповості, бо народ ще носить у серці своєму пристрасні рядки Павла Мовчана – про Вітчизну (совдепну вітчизну – О.С.): На чому ти несхибно так постала, /що в слові кожнім чути дзвін металу,/ що кожен порух свідчить про могуття,/ де сила невивержена присутня? /На спраглості єдиної мети/ постала ти спорудно з доброти. /На спільності зусиль і поривань/ звелася ти, позбувшися страждань,/ звелась, окрилилась, піднеслась,/ понесла вгору соколино нас…

І де ж, і коли ж ми справжні: чи тоді, коли шефствували над Чорнобильською АЕС і присвячували пеани свої атому, якого так поетично притуляла до свого «юного лона» Прип’ять, чи тепер, коли його проклинаємо?

І має, мабуть, рацію мій сільський сусіда, коли каже не без гумору, але й не без болю: «Забрехалися ви, хлопці-писаки. А брехнею можна весь світ пройти, лише назад не повернешся». Назад можна повернутися, але тільки – правдою.

Тож скажімо правду собі й народу про те, що більшість із нас, себе я не виключаю, пробувала в тенетах лжі, що відсотків сімдесят, якщо не більше, нашої літератури, створеної за минулі два десятиліття, до речі, не після тюремної камери, як пісня про орла, що з-за гір вилітає, а в затишних ірпінських і конча-заспівських котедждах… Бо – без правди, без катарсису, без очищення душі нема шляху уперед для більшості з нас».

Нагадаю, це – Володимир Дрозд, який колись «вивозив» усіх, зокрема й Вол. Яворівського, (як він сам значить – О.С.) у своє Халеп’є.

Видко, трохи не так вивозив, з огляду на те, що Володимира Григоровича в останню путь проводжали свого часу не з Банкової, від приміщення НСПУ (а головував тоді в Спілці той же таки Вол. Яворівський – О.С.), а від столичного Будинку художника.

На Різдво згадуємо Вас, Григоровичу, і пані Ірину (поетеса Ірина Жиленко). Спочивайте. З миром.

Олександр Сопронюк