Якби не ця клята війна, то я би длубалася на дачі у грядках, клопоталася б про огірочки з помідорчиками, про бензин для коси та голодних котиків і більше б дивилася вниз, собі під ноги. Проте сьогодні ходжу чернігівськими вулицями і частіше дивлюся вгору. Особливо після 24-го лютого, коли почалося все це пекло, яке випало Україні і нашому Чернігову.
Вгорі відбувається багато цікавого. Хмаринки щодня нові і зовсім не такі, які бувають після бомбардувань, обстрілів та пожеж. Птахи почуваються господарями в небі, активно ростять потомство і добувають йому харч. Буйно відцвів на чернігівських вулицях бузок. Люди латають зруйновані дахи осель і склять вікна та балкони. Вгорі часто-густо стукають молотками руки вправних пенсіонерів, бо молодь переважно на фронтах або в теробороні, їй не до ремонтів пошкоджених орками квартир та будинків.
У місті працюють перукарні, кав’ярні, кафе, вийшов на маршрути міський транспорт з тролейбусами включно. Начебто повертається звичайне життя. Але воно вже ніколи не буде колишнім, таким, яким було до 24-го лютого.
Багато що цієї весни трапилося з нами вперше. Можна навести мільйон епізодів. Наведу два, аби менше слів.
1. Проводжаю після кав’ярні подругу, здіймаю голову до неба і бачу — вперше! – цвіт рожевого каштану. Сфотографувала, бо досі вважала, що каштани цвітуть лише білим.
2. Кава «Чорнобаївська» викликала такі емоції, що я таки її придбала.
Наш український гумор — також зброя. Сто днів війни позаду. Ми живі. Це головне. Цікаво, коли ж і як відзначатимемо сотий день миру?
Інесса Фтомова
