Жив у нас у дворі колись Льова. Бандіт бандітом. З самого підлітка ще в совку швендяв з бригадами і збирав данину з фірмачів та кооператорів.
— Ти, Льова, своєю смертю точно не помреш, — хитали головами баби в дворі, — або де заріжуть, або посадять і в тюрмі згниєш.
— Багато ви розумієте ото, — сміявся Льова, — а хто тоді вам цукерки носитиме. Нате оно, їжте, смачне. «Пташине молоко» називається.
— Відняв знов у когось?
— Та шо я цукерки забирав би? Уважають. Пригощають. Беріть.
Аж якость, вже за незалежної України, в буремні дев’яності, поїхав Льова з братвою у Донецьк на якісь розборки. Десь за тиждень прийшла звістка, що всіх їх там місцеві порішили. Декого привезли, поховали, декого вроді в старі шурфи шахт поскидали, так шо й не знайшли. Зник і Льова. Однак, як виявилося не назавжди.
— Льова, це ти? — шкірився золотими зубами місцевий дурачок Авдєй, — а казали шо тебе вбили і в шахту кинули!
— Не вбили.
— А шо це ти вдягнувся так? Маскіровка чи шо?
Льова і справді виглядав незвично. Борода, церковна ряса, чималий хрест на пузі.
— Шо ви ото всі розумієте, — відмахувався від запитань, — на мене зійшло Боже благословіння.
Він розказав, що їх біля Донецька на трасі зустріли місцеві. Зустріли автоматними чергами. Льова вискочив на ходу з машини і скотився кудись із дороги. Потім кілька годин біг не зупиняючись. Потім ще йшов пару днів ховаючись в посадках. Аж раптом його очам відкрилося диво — як з’ясувалося Святогірська лавра.
— Там мене прихистили, обігріли, відкрили очі на життя, — розказував доміношникам Льова, — і тепер я вже не той, шо був. Я тепер диякон.
— Отето ти даєш! І шо, з бандитами тепер все? Зав’язав?
— Тяне інколи, брехать не буду, но я тримаюся. Перероджуюся потроху.
Одного дня Льова пішов на пустир за домом, де раніше, за «совка» був військовий автодром, і встановив по центру здоровенний дерев’яний хрест.
— Буде тут храм, — впевнено сказав він всім дворовим, які вийшли глянути що до чого. Після проповіді про необхідність церкви Льова поїхав до столиці.
— Є там у мене знайомець один, ще з старих часів, вибився в люди, попрошу грошей на храм.
— Теж бандіт чи шо?
— Всі ми не без гріха. Тепер поважна людина.
За день Льова повернувся з валізкою.
— Бачите? — зібрав він навколо себе всіх із двору, — сорок тищ гривень! І це тільки перший транш.
Наступного дня Льова позвав поважних людей із міськради. Деякі поважні люди прийшли й самі. Повиходили на пустир і місцеві. Льова поставив біля хреста військовий шатер, там зробив шось тіпа фуршету.
— Ну, а як? Не можна богоугодне діло починать як попало.
В який момент внутрішній Льовин бандіт переміг диякона — сказати важко. Однак весь двір разом з поважними людьми гудів майже тиждень. Аж доки валіза з грошима не спорожніла.
— І шо тепер? — питали обережно Льову жінки.
— Ну шо? Поїду за новим траншем.
Познаходивши десь якісь креслення і зробивши кілька фотографій фундаменту закинутої недобудови музичної школи, він знову мотнув до Києва.
— Хопа! Хто маладєц? — кричав наступного дня біля хреста Льова, демонструючи нову валізу грошей.
— Ти маладєц, — кричали доміношники, — ти, Льова, ти!
І знову з’явилися поважні люди, і знову все повторилося.
Коли гроші закінчилися, Льова трохи загрустив. Навіть зробив спробу походить зі скринькою для пожертв вулицею, хоча й без особливого успіху.
А потім приїхали з Києва якісь люди від того, шо давав гроші на церкву.
— Хто ви, діти мої? — зустрів їх у дворі Льова.
— Ми, аудитори, — відповіли двоє чоловіків у костюмах, – покажіть, що ви вже зробили по храму.
— Ходімо…
Льова розвернувся і махнув рукою, щоб ішли за ним. Трійця перетнула двір, вийшла на автодром, посеред якого стояв хрест і військова палатка.
— Ось, — махнув рукою Льова
— Що ось? — перепитали прибульці.
— Це все, що вдалося зробити на ваші гроші. Кайтеся і йдіть з Богом.
Аудитори сперечатися не стали, розвернулись і поїхали. А на Льову завели справу за шахрайство в особливо великих розмірах.
— І шо робитимеш? — питали його доміношники, — церкву ж ми, по ходу, пропили?
— Якось Бог розрулить, — чухав потилицю той.
Насправді нічого Льові так і не було. Подейкували, що церковне верховенство, шоб не кидати тінь на то все, вийшло аж на когось з оточення самого Кучми і справу зам’яли. А церкви так ніхто й не побудував. Хрест розвалився, автодром забудували гаражами. Льова передумав бути священником, десь в Одесі записався матросом на корабель і зник. Цього разу назавжди.
Руслан Горовий
