Суспільство

На іншому березі Одри

На початку 90-х взимку, десь посеред січня, сталася зі мною пригода, яка ледь не коштувала мені життя. Приїхав я до польського Губіна, аби звідти якось перебратися в німецький Губен. Чувак, який мене мав перевести, не прийшов, тож я мусив вирішувати проблему сам… Поблукавши містом, зрозумів, що тут кордон перетнути не зможу жодним чином. Тож пішов «говорить» з поляками. Один місцевий таксист зголосився допомогти. За гроші, звісно. Власне, мав показати, де річка Ниса впадає в Одру, бо там ніби є місця, де можна перейти убрід. Приїхали. Холоднеча, вітер!

— Отамо йди, — каже поляк, — там максимум по пояс. Влітку тут болото, а зараз підмерзло, то й перебредеш.

Сказав та й поїхав. Ну, шо, я бігом роздягся, шоб не одсвічувать, бо ж кордон! Штани — до сумки, черевики — в руку і пішов обережно, бо ж біля берега льодком зашерхло.

Чи то той поляк мене зумисне втопити намагався, чи я щось не так зрозумів, а тільки шубовснув я у воду, і мене одразу течією кинуло до ширшої Одри. Доки я розібрався, шо маю робити, і таки кинув з однієї руки черевики, рятуючи сумку, мене добряче протягло річкою. Я налякано гріб до берега. І хоч сумку тримав над головою, вона все одно змокла. Нарешті дістався берега.

Протилежний берег був вищий, аніж той, з якого стартував. Вилізти не можу, глибоко, крига біля берега пальці ріже, а ще якісь кущі вербові, я за них чіпляюсь, а гілки ламаються…

Але виліз, зрештою. Весь одяг мокрий. Капці попливли за річкою, я босий. Морозець хапає, мов обценьками, речі дубнуть вмент… Перебрався через пагорб, аби не потрапити на очі прикордонникам. Там якийсь лісочок, і далі, праворуч вдалечині приватні будиночки. Побрів я до лісу — босий, в трусах задубілих, але в светрі, хоч і мокрющому.

На узліссі пострибав, розігрівся, натягнув штани, які вже теж стояли на морозі. Скинув мокрий светр, накинув куртку на голе тіло. Встромив ноги у шкарпетки. І тут сніг пішов. Гарний, лапатий. А вітер стих. І так гарно мені стало! Присів я під деревом на свою сумку і дивлюся на людські хати, які з кожною хвилиною зникають за густим снігом. А мені добре, очі самі собою злипаються. Я розумію, що це я так помалу замерзаю, а бажання піднятися і йти до людей – ну, зовсім нема. Повна апатія до життя і водночас насолода моментом.

Проте взяв себе в руки. Звівся потроху і пішов. Сніг посилився, вже й світу білого не видно. Вийшов до хат. Іду вулицею. В шкарпетках по снігу і в задерев’янілому одязі. Бачу біля однієї хати авто-універсал стоїть і дверцята бегажника підняті. Ну, значить, міркую, хтось та має вийти! Підійшов до автівки, сів поруч. Чую жіночий голос з хати. Щось кричать мені. А я вже по суті – «нєвменяємий»…

Далі, ніби в тумані памятаю здорового рудого чувака, який вибіг з хати, щось мене запитує. Я йому щось відповідаю, хочі він з того нічого не розуміє. Він взяв мене на руки і відніс до хати. Прямо в одязі опуситив у ванну. Що зміг, зняв з мене, а штани, памятаю, зрізав ножицями. Напустив холодної води, яку потім поступово підігрівав. Я лежав у цій чужій хаті, чужій ванній. Поруч, в кутку, купою лежали мої шмотки. Я потроху повертався до життя і думав, що маю робити далі. Німець приніс мені чаю і якусь смачну, посипану пудрою, випічку.

— Телефонірен цу поліцай аптайлунг ніхт, — видушив я з себе. Як вмів, просив його не дзвонити до поліції.
— Сорі, — каже мені рудий здоровань, — дружина вже подзвонила.

Потім ми сиділи втрьох на кухні, я намагався щось розповісти про себе і дякував, прикладаючи руку до серця. Мене вдягнули в шмотки господаря, він дав мені свої зимові черевики, бо в нас виявився один розмір.

— Може я піду? Встигну втекти від поліції? — питав я.
— Куди ти втечеш? У них собаки, — говорила жінка, — та й слабкий ти, замерзнеш!

Приїхала поліція разом з прикордонниками. Наостанок рудий здоровань сунув мені в долоню щось. Як з’ясувалося потім — гроші, а фрау обіймала на прощання.

Все, що було потім в поліцейському відділку — то інша історія. А що стосується цієї німецької подружньої пари з передмістя Айзенхютенштата, то я щоразу згадую про неї взимку, коли йде сніг. Ці дивовижні люди — то мій і досі не закритий гештальт.

Було б круто знайти їх і подякувати ще раз. Однак як це зробити — не маю уяви. З роками все настільки затерлося, що я б їх, напевно, і не впізнав. Частина цієї історії увійшла до моєї повісті «Дев’яноста хвиля еміграції». А що було насправді – пишу оце лиш зараз. Бо зранку, як вийшов на сніг, знову згадав ту далеку зиму і ту подружню пару, що врятувала мені життя.

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.