Дощисько нині чи то втомився, чи сам собою впився — шерехкає і шереху свого пудиться. Сійне-бризне і тут-таки присяде, торочки підібравши. Ступить, крапне по листячку і безсило ковзь у перемоклу глицю. Вже й комарі його через крильця валяють, а птаство — те оверто з нього дражниться. Як село з поторочі.
Пуща набрякла, обважніла, задихала тяжко солодкою прілістю, розклепила білі вії брусниці, постелила смарагдового обруса чорничникам і стала чекати, заки з теплої хащини, з-під заповітного прапенька вигулькне шапчина Діда Грибовика.
А дід сього року забаристий та конозистий: усе йому не до шмиги, все не так. То недопій, то перелій. Щодня хмаровиння дриче йому весняного трунку, аж надірвалося: хлярить безперестанно, а не виллє, не випоїть із підпення затятого ненапиваху.
Гнівається на білий світ грибний отаман, замість себе своїх родаків на шпацер одряджає. Та якби ж то родаків, а то так — далекий вид і бліда подоба.
Валерій Ясиновський
