«Якщо ти гадаєш, що для щастя тобі потрібна інша людина, це не так, – сказав вуйко Щедрун. – Досить тебе самого. Інша людина тобі потрібна для того, щоб розділити з нею щастя».
«Хіба щастям можна ділитися?» – запитав Івашко.
«Усім можна і треба ділитися. Так роблять у нашому селищі Діл. І назва ця не тому, що воно лежить у долині, а тому, що тут усі з усіма діляться. Якщо хтось хоче їсти хліб, то відріже скибку і поділися з кимось. Якщо поблизу нікого немає, то відщипне кусманчик псові. Якщо й собака не трапиться, кине якісь крихти пташкам… Якщо хочеш випити вина, поклич сусіда або подорожнього. І він утамує спрагу, і ти не будеш п’яним. Помічено, що ділячись, насичуються малим і не обтяжуються зайвим…»
«А якщо в мене нема чим ділитися?»
«Тоді з тобою ділитимуться інші».
«Доки?»
«Доки ти сам не здобудеш щось для гостинців».
«Гарне слово – гостинці», – всміхнувся Івашко.
«Так, воно від іншого слова – гість. Бо гість приходить із гостинцями, себто – з подарунками. Але бувають і такі, як ти…»
«Це які?»
«Такі, що без гостинців».
«І що з такими?»
«Вони діляться історіями про свої пригоди».
«Це щось вартує?»
«Звісно. Історії не менш цінні, ніж хліб, молоко чи вино. А ще коли вони мають свій смак…»
«Смак?» – здивувався Івашко.
«Так. Наше життя – це суцільні пригоди. А смерть – одна з них…»
Мирослав Дочинець
