… Колись у мене був пес, старий уже, який спав увесь день, а вночі його мучило безсоння. Особливо на повню. Він вилазив із буди під моїм вікном, сідав на хвіст, озираючи порожню нічну вулицю, і знічев’я починав гавкати: гав- гав-гав! Потім піднімав кудлате вухо й слухав. Знову: гав-гав-гав! І знову слухає.
Аж от десь здалеку чується молодечий гавкіт у відповідь – якийсь курдупель не витримав. За ним ще один… Ще… І ось уже вся округа не спить. Розбуджені господарі визирають з темних вікон, що трапилося?
А мій старий хвостань настобурчив одне вухо, інше, послухав праворуч, ліворуч. І з почуттям глибокого задоволення поліз до буди спати.
А гавкіт по околиці ще з півгодини не вщухав.
Зранку ж сусіди вичитували: вгомони нарешті свого собаку, влаштуавав уночі без усякого приводу срач на всю округу, спокою не дає…
Ех, що ви знаєте про срачі! Хіба потрібен їм привід? Насправді ж, причина усіх срачів суто онтологічна. Це – непоборне бажання відчути, що ти у світі не один такий, кого тягне брутально обгавкати увесь цей грьобаний, грьобаний, грьобаний, грьобаний світ…
Євген Якунов
