Фотографія — це, безперечно, мистецтво. Посеред іншого, як і в літературі, особливо близький моєму серцю є соціальний жанр. Він якнайкраще передає життя. Одна річ — гламурні баришні на глянці, напудрені франти на тлі Bentli чи Mazzeratti…
Але зовсім інше — старенька бабця, яка самотужки тягне по щойно зораному городу саморобну дерев’яну борону…
«Восени вмирай, а весною поле сій» — каже наш мудрий народ. Так було споконвіку, так є і, сподіваюсь, так буде!
Тяглість поколінь — це коли маленьке онуча кидає з кошика (чи як в говорять у нас, на Чернігово-Сіверщині, «корзини») в лунку з-під лопати картоплину.
ЛЮБОВ — це коли удвох у глибокій старості триматись за один заступ. ЩАСТЯ — це обіймати своїх кіз-годувальниць. ЖИТТЯ — це тягнути на «кравчучці» через все місто мішки з борошном…
То і є реальне життя, усвідомлення суті якого, на жаль, все ще недосяжне для новітніх українських керманичів.
Гляньмо уважно на це життя хоча б через призму фотографії нашого геніального сучасника — фотографа Миколи ТИЩЕНКА.
Віталій Назаренко
