Культура

Кузьма ЖУРБА з невиспілої осені

В листопаді далекого 1922 року народився поет Кузьма Журба. Мешкав у Чернігові. Загинув в автокатастрофі 28 січня 1982 року…
З небагатьох миттєвостей спілкування з Кузьмою Журбою найбільше зосталося в пам’яті одне. Було рівно за рік до тієї страшної зимової трагедії, коли він, вертаючись з Прилук, де проходили дні «Політвидаву», разом з іншими учасниками цього заходу потрапив у дорожньо-транспортню пригоду і загинув…

А за рік до того велика група чернігівських літераторів і артистів філармонії поверталися з Пісок — батьківщини Павла Тичини, де урочисто відзначили 90-ліття від дня народження автора «Сонячних кларнетів».

В салоні «Ікаруса», який натужно долав опівночі снігову заметіль, випало сісти поруч із Кузьмою Тимофійовичем, і він, під враженням вечора в Пісках, став розповідати про зустрічі з Павлом Тичиною. Павло Григорович ще до виходу першої книжки чернігівського поета дав хорошу оцінку його віршам, і пізніше написав рекомендацію до Спілки письменників, надсилав йому теплі листи.

Більш, ніж півстоліття працював Кузьма Журба кореспондентом в редакції обласної газети «Деснянська правда». Як і Павло Тичина, уважно слідкував за творчістю молодих літераторів. Ось рядки з повісті Володимира ДРОЗДА «Музей живого письменника», де він згадує про себе-старшокласника:

«Поет Кузьма Журба раптом запрошує мене з моїми віршами до себе додому. У неділю. Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Журба (хай хоч на тім світі віддасться йому за чулість, за увагу до юних) щось поблажливо похвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку. І сором пече мене вогнем».

Саме йому завдячують за публікацію своїх перших віршів у «Деснянській правді» і Володимир Дрозд, і студенти Ніжинського педінституту Євген Гуцало та Леонід Горлач, і випускник школи з Макіївки Носівського району Станіслав Реп’ях, і солдат залізничного полку в Чернігові Дмитро Іванов, які згодом стали відомими українськими письменниками.

У Кузьми Журби, автора збірок поезії «Над красунею Десною», «Дорога до щастя», «Серп», «Яблука падають», «В чеканні весен», книг для малят наскрізною темою було освідчення в синівських почуттях до рідного краю, зокрема до села, в якому він народився:

За Хрещатим — гаї,
Наче думи мої.
За Хрещатим поля,
Наче доля моя.

Не любив Кузьма Тимофійович згадувати війну, та його враження тих грозяних днів назавжди закарбувалися в його творчості:

А мені війна все сниться,
Клята-розпроклята,
В полі спалена пшениця,
Вщент розбита хата.
У пекельній круговерті
Білий світ і люди.
І мене за мить од смерті…
Донька будить.

Вісімнадцятирічним одягнув він солдатську шинелю, був серед захисників Москви, пройшов потім суворі дні і ночі у військах Калінінського та 1-го Прибалтійського фронтів, нагороджений орденом Червоної Зірки, бойовими медалями.

Якось незвично було бачити його за столом в робочому кабінеті. Більше він запам’ятався під час прогулянок в обідню пору на Валу, коли задивлявся в задеснянські далі — в такі хвилини, певно, народжувалися вірші. Дещо інакшим, зосередженим, зустрічав його в кабінеті журналіста за шахівницею — тоді чимало деснянців грали в шахи.

Бувало, й «журили» Журбу за ці вірші.
Зокрема, за той, що був опублікований у обласній газеті десь на зламі 60-70 років. Йшлося в тому вірші про любов, що «проходить гордо поміж «Волг» і «Чайок». Узріло обласне партійне начальство у цьому неабияку крамолу. Ще б, хай вона й любов, але ж так зневажливо, мовляв, минає, ну, хай «Волги», але ж «Чайки», на яких їздило найвище керівництво — від генерального секретаря до перших секретарів союзних республік… Та догани не записали, адже Кузьма Тимофійович був безпартійним.

Він не дожив лічених місяців до свого 60-річчя, якого так чекав…
Пам’ять про поета і журналіста вшановано меморіальною дошкою на стіні будинку по вулиці Гетьмана Полуботка у Чернігові, що виходить на Красну площу, в якому тоді була редакція «Деснянської правди», у вулиці його імені в рідному Хрещатому.

Володимир Сапон

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери