Це — нестандартний текст гіркого прощання із Степаном Колесником – моїм старшим побратимом за духом і працею, за «групою крові» (вислів Анатолія Москаленка) і за давньою дружбою в житті і професії. Його могла б оприлюднити низка засобів масової інформації – друкованих чи мережевих. Однак із жалем доводиться констатувати, що така тема і такий підхід до її висвітлення потрапляє натепер, на думку більшості новочасних засновників чи редакторів ЗМІ в розряд «не формату» і тому залишається переважно на рясних фейсбучних сторінках небайдужих.
Ставлю до цього тексту сумну рубрику «Замість вінка надмогильного», яка свого часу була дуже поширеною на шпальтах діаспорної періодики між двома світовими війнами. В ту пору на чужині активно відходили в засвіти знані в нашій свідомій громаді, але зневажені на Батьківщині, не пізнані сповна й не поціновані достойно чолові діячі українського національного відродження. Таке явище має стосунок і до долі Степана Павловича.
Гадаю, буде правильним підняти в журналістській громаді питання про запізніле повернення цього імені, його чину і змісту буття в професії, його принципів і засад сповідування справжнього журналізму до підручників з основ нашого фаху. Доцільно б видати книгу споминів про Журналіста з великої літери та добірку кращих його публікацій, що за актуальністю, гостротою постановки проблем, публіцистичним рівнем виконання надовго залишатимуться суголосними сьогоденню.
А поки що – гарячими слідами емоцій — кілька квітів-штрихів із цього «вінка надмогильного».
***
Його звільняли з редакцій, виключали з партії, “персоналку” розглядали в ЦК, заборонили переступати поріг “Сільських Вістей”. Йому методично обпалювали крила, витісняли, принижували, не помічали. Його осібно написаних текстів, де нуртувала поганьблена українська правда, де розкошували неповторні прототипи сільських трудяг, де криком кричали хронічно задавнені проблеми української глибинки, слухняні редактори не друкували.
А він уперто й послідовно продовжував своє: любив, писав, захищав, публіцистично осмислював, увічнював Село – колиску української нації, її генетичну скриню. Залишався вірним своєму житейському вибору. Як за рятівну соломинку, вхопився всередині 90-х років минулого століття за пропозицію першого директора Інституту журналістики КНУ ім. Шевченка професора А.Москаленка викладати журналістику на колишній Мельникова.
Студенти без тями рвалися на його лекції, а він, серцем відчуваючи той зворотній зв’язок, до безтями відкрив у собі ще одну грань Богом даного талану – влюбляти в журналістику юну зміну, відкривати й захищати людське та національне обличчя в ЗМІ.
Втім, викладав недовго: нове керівництво Інституту журналістики на початку 2000-х не продовжило з ним угоди (для справжнього Метра реальної, а не «комунікаційно-
каналізаційної» журналістики, не знайшлося… годин). Опісля він радо відгукувався на будь-яку пропозицію прочитати цикл чи й разові лекції.
***
Мої студенти-журналісти в КНУКІМі до деталей можуть згадати кожну із кількох лекцій, які він читав у цьому виші в рамках мого творчого клубу «Віч-на-віч з особистістю двічі – 2017 і 2023 року. Перша лекція Стпана Колесника так і називалася – «Художня деталь у журналістиці». Бо обриси Юхрема й Антосі таки цементувалися в глибинах юних душ майстерно виписаними деталями. Бо слова Метра у дивний спосіб розворушували навіть первинно байдужого слухача.
Він навчав одержимих захищати правду в журналістиці, бачити зорі в калюжах, не входити до нашого цеху з «брудними чоботами» й «нечесною душею», бути порядним й патріотичним. Це все те, що з нашої журналістики методично й цілеспрямовано витравлювалося.
Під час тих лекцій студенти отримували від мене завдання занотовувати те, що схвилювало, спонукало думати. Вони виділяли з фраз Метра влучні вислови, що ставали заголовками до їхніх перших творчих робіт на тему «Мої перші кроки в журналістиці».
Зі збережених в особистому архіві таких робіт вишукую справжні перлинки з таких лекцій. Наведу для прикладу кілька:
“Думка для журналіста не головне. Головне – позиція, характер, вміння відстояти цю позицію. Якщо її нема – нема чого йти в журналістику.”
“Влучна фраза може вплинути на свідомість, особливо коли вона в руках досвідченого журналіста.”
“Чим більше переконливих і влучних деталь, тим більша цінність вашого матеріалу”,
“Правдива журналістика повинна звучати в Україні на повний голос”.
“… Якщо журналіст не має власних тем, а просить тему в редактора, то він жебрак у нашій професії”…
А ось згусток емоцій журналістки-першокурсниці Марії Малко після його лекції:
«Він – більше ніж просто журналіст, він – сама щирість, мужність і натхнення. Те, з якою скромністю цей чоловік говорив про свої досягнення зачепило щось у мені і не відпускає досі. Я нотувала кожне його слово і могла б написати тут про історії його молодисті, про те, як він спілкувався зі старенькою бабусею у покинутому всіма селі і жахи, які він дізнався про голодомор, про його дружбу з Тютюнником та зустріч із Гагаріним, про те, як за ніч посивіла його мати, але я не буду цього робити. Текст не може зворушити так, спілкування віч-на-віч, тому я просто скажу, що завдяки цій скромній великій людині мій день був прожитий не дарма. Нехай кожен хоч раз переживе те, що відчула я сьогодні».
Кілька добірок із такими враженнями розмістив свого часу автор цих рядків на своїй сторінці Фейсбук. Під однією з них Степан Павлович написав:
«Приємно читати прекрасні коментарі. Всім Вам велике спасибі за гарні слова сказані про мене. Хай нам усім завжди щастить!!! Хай до Вашого Творчого Клубу в КНУКІМі “Віч-на-віч з Особистістю” ніколи не заростає стежина, а гостями будуть всі ті особистості , які залишатимуть слід у душах молодого покоління журналістів, та сіятимуть зерно розумного та нетлінного».
***
Чому й за що звільнили Степана Колесника з головної республіканської газети? Є в моєму газетному архіві промовиста вирізка з газети «Радянська Україна» від 26 червня 1964 року. Інформація під заголовком «У ЦК КП України». У ній – про вислід обговорення на політбюро московської філії комуно-більшовицької партії опублікованої в цій газеті 16 червня статті Степана Колесника «Верблюд і капуста». Стаття визнана такою, що «перекручує дійсний стан організації будівництва зрошувальних ділянок в колгоспах і радгоспах республіки, неправильно орієнтує партійні організації, радянські і сільськогосподарські органи в цій важливій справі».
Як випливає з цієї публікації, ЦК КП України «засудив як помилкову і шкідливу, статтю «Верблюд і капуста»… і запропонував редколегії і відповідальному редакторові газети «Радянська Україна» т. Зарубі Ю. В. виправити допущену помилку…
Результатом «виправлення цієї помилки» стало звільнення Степана Колесника з роботи із забороною займатися журналістикою професією…. Привід для осмислення гірких уроків недавньої тоталітарної і нинішньої постолігархічної української журналістики. Та чину в професії незламних особистостей…
Микола Тимошик
На світлинах – Степан Колесник і автор цих рядків в час уроків справжнього журналізму незабутнього Степана Павловича в КНУКІМі.
