Історія про двох дівчат, які пішли в глупу ніч із маршрутки на знак протесту проти російського продукту в салоні, — це історія не стільки про водія чи правила перевезень, скільки про наше рідне, місцеве, дорогеньке бидло, яке їхало того вечора до Києва з Луцька.
Ярослав Орос не належить до письменників, чиї тексти читаються легко й швидко – навпаки, вони вимагають вдумливості та неквапливості, щоб зважити кожне слово, осягнути авторські смисли, відчути іронічність думок і вболівання за все, що відбувається у сучасному українському просторі – політичному, суспільному, культурному, духовному.
Сьогодні ЙОМУ 79! Цей чоловік часто наступає на чиїсь мозолі, але не переступає межі дозволеного. Він не дотримується жодних стандартів, не володіє чудовою таємницею мовчання.
Коротка історія, характерна для нашої політики. Двоє дівчат (військові-добровольці) їхали комерційним автобусом трасою. Одна з них напередодні поховала хлопця, вбитого окупантами на фронті.
Жив у нас на вулиці Гришка Мельник, в побуті його звали — Чушка. Чушка, бо весь час ходив у засмальцьованій «афганці».
Ай-яй-яй, какоє бєзобразіє! Тітку, весь досвід якої у кіно — заступниця директора якогось кінотеатру, призначили головою Держкіно. А ви шо думали, що туди Фелліні запросять?! Чи дух Довженка з труни викличуть?!
