Уляшою прозвав його я. Це не дуже відрізняється від Уляна, як його й називали. Але в Уляшу вкладено більше тепла. Ну, й трохи іронії, він же різним бував. Навіть зовні. Повернений в один бік карбується носом з горбинкою і зморшкою по запалій щоці. Розворот в інший бік – і малопритямне око косує з-під навислої брови, а ніс стає по-качиному ввігнутий.
Малозбагненний Уляша.
Зі свого Хоролу він звіявся років у 15. Або «спиляв», як висловлювався сам. Років на 10 раніше, ніж я, Улян прибув до Києва, покинувши іншу столицю світу, кацапський Пітєр, де панкував після армії. Зашив дротом кросівок, бо вже знати було пальці, кинув за пазуху машинопис українського роману, й повернувся.
З романом поткнувся до одного «дуж-же відомого кремпа», редактора журналу «Всесвіт». Той не повірив в авторство, припустивши, що текст поцуплений. Більше до Коротича, а то був він, Улян не ходив, а перший роман «Загін» викинув, або, за іншою версією, загубив.
Улян завжди виникав зненацька – з натовпу, з вулиці, де потім і розчинявся. Таємничий, жив таємничим життям. Можна змінити прикметник на «неприкаяний», це теж буде вірно і теж мало що роз’яснить. Чиясь уява малювала Ульяненка десь у трущобних нетрях, а він міг сидіти вдома й дошукуватись, наскільки восьмигранні фігури з рисунків да Вінчі передають сенс догмату Вознесіння.
Цілісної картинки про його життя, гадаю, не мав ніхто. Найпевніше – Улян писав. Писати міг годин по 15. «Не жерти теж можу дня три, – зізнавався, осміхаючись. – Хоч іноді хочеться, як собаці».
Написати під сороківку з десяток романів, перебуваючи в алкогольній чи якій іншій тривалій нірвані, не дуже виходить. Теорія великих чисел спростовує згубні звички, принаймні їхню серйозність. Інша теорія, за якою в життя письменника вдираються елементи його художнього світу, дещо підтверджує. Як говорив Улян, «про що пишеш – на те й нариваєшся». Скажімо, стоїть собі екріван Ульяненко, нікого не займає, а до нього підходить міліціонер. Каже: «Ваші документи?» «Х-хє! А твої, мля? Я його лобом фуйнув у сюрло».
Приїхав наряд міліції, Уляна скрутили й відвезли в медвитверезник. «Вкололи аміназин і всю ніч не давали води. Очунявся – всі підодіяльники в крові. Потім приїхав Вова Тихий зі знімальною групою, одразу випустили»…
Професійним письменником вважається автор, який живе зі своїх текстів. Невигадлива ця сентенція відгонить нудьгою. За дужками лишаються доля, саме життя. Не знаю, чи й за всі твори Улян мав гонорар, але в моїх очах безсумнівним письменником є саме він. Просто йому не пощастило з часом, а головно – з простором. На іноземні мови практично не перекладали. За кордоном жодного разу не побував. Хіба ще під час служби у війську, спочатку у Східній Німеччині, а потім в Афганістані – за таких, як Уляша, радянська й пострадянська Вітчизни згадують в одному випадку: коли припече.
Бронзовий барельєфний Уляша дивиться в кам’яну потилицю Тютюнника й трохи кривиться – для порядку. Може, щось йому «не нравиця», може, ще що. Був період, коли будь-який наш з Іриною візит на Байкове супроводжувався дощем. Потім із дощами минулося.
Одного разу я заблукав між могил, а спільні друзі, які верталися від Уляна машиною, пролетіли повз, не впізнавши. Всяке було. Уляша – особа містична. Однак сказати, що я його якось по-особливому відчуваю на цвинтарі, було б неправдою. Ввижається він на вулицях, у «протічній ріці». П’є каву за незримими столиками. Йде, смикаючи плечима, наближається, темніє запалою щокою. Якщо придивитися, видно, як над великим пальцем руки синіє татуйована літера «С».
Павло Вольвач
