Усі вже днів чотири знають, що я на Різдво – не вдома. А отак! Я вже не в шостому й навіть не в дев’ятому класі, щоб ви мене не пустили – я таки піду. І хоч прабаба при згадці про Різдво в Катьки зловісно всміхається, дрібно хреститься, зводить очі до божника й рече:
– Хай Господь сохраня, милує, заступа й одводить. Шо ти цьому хлопцеві скажеш, Матіночко Моя, як воно вже здорове, супис отакий, дурей дурний…
Влада Одеси готує до демонтажу пам’ятник Катерині ІІ. Більшість одеситів погодилися з таким рішенням. Це чудова новина. Я дуже задоволена. Отак треба вичавлювати всю цю імперську гидь з України: крок за кроком, пам’ятник за пам’ятником. До речі, перечитую романи Олеся Ульяненка.
Чомусь років ось уже 25 згадується мені один день. І не цілий навіть день, а просто ранок. Субота. Кінець листопада. Я не пішов до школи – прогуляв. Часто прогулював суботи. Пішов натомість у другий кінець села, де тоді була ферма.
За рік, коли я зосередився на літературних сюжетах з поетичною складовою (причини пояснив — проза суть земля; поезія — крила, навіть, коли ти не вмієш літати, але зберіг дитячість мрій), лише одна людинА, — закономірно, що це жінка, — виголосила претензії до моєї гри словом. Що підтверджує, що її спроби віршувати, були нічим инчим, як спробою графоманською, а відтак претензійною.
