Ми дивуємося, як багато людей сприймає наш успіх за їхню особисту поразку. Коли ти виходиш на старт якогось проекту — навколо темно, вогко і тихо. Навіть сам не уявляєш куди бігти, і біжиш просто вперед. Але потім, на фініші, при яскравому світлі, коли стало зрозумілим хто ти є насправді, і чого досяг, бачимо відведені очі у відповідь на твої усмішки, і кислі міни, ніби ти наступив комусь на ногу чи вдарив ліктем.
Олександер Сопронюк (у минулому) — найкращий редактор найкращої ґазети «Слово». Вона рухала, вона гуртувала. Вона нуртувала тим неймовірним нуртом, що закладав підвалини сучасного українського розвою. А потім Павло Мовчан і Люба Голота знищили те «Слово» ущент. Усі розбіглися-одступилися. Лишився Сашко наодинці сам із собою. Пиячить. Бомжує. Даю йому на Боже, хоч сам — унутрішньо — нічим си од йОго не одріжняю.
Чотири роки тому, на Книжковому Арсеналі — як в іншому житті… А в цьому, сьогоднішньому — Інни більше немає (її діагноз — лейкемія — було оголошено їй за кілька днів до російського вторгнення, востаннє ми бачилися торік у Вільнюсі, де вона проходила курс лікування — чи не важчий од самої хвороби). Але згадується мені цілий день не кінець, а початок: літо 1980 р., КДУ, Червоний корпус, штаб “Абітурієнт” (де десятки нас, студентів різних факультетів, ціле літо одробляли свій “третій трудовий семестр”).
Сумно, боляче і нічого вже не вдієш… Не стало хорошої, доброї людини, яка б могла ще жити і творити. Хвороба, на жаль, перемогла, і Інна Кузнецова відійшла у засвіти. Моя однокурсниця, моя одногрупниця, — струнка висока дівчина з довгою русою косою. Такою вона залишилася у пам’яті. Інна була наймолодшою на нашому курсі.
