Ми дивуємося, як багато людей сприймає наш успіх за їхню особисту поразку. Коли ти виходиш на старт якогось проекту — навколо темно, вогко і тихо. Навіть сам не уявляєш куди бігти, і біжиш просто вперед. Але потім, на фініші, при яскравому світлі, коли стало зрозумілим хто ти є насправді, і чого досяг, бачимо відведені очі у відповідь на твої усмішки, і кислі міни, ніби ти наступив комусь на ногу чи вдарив ліктем.
Але ж ясно пам’ятаєш, що коли виходив на дистанцію – нікого поряд не було!
Ніхто, не те що не біг, а навіть і не дивився у той бік, куди ти рушив! І навіть на середині дистанції ніхто не приєднався до тебе, ніхто не подав води, або хоча б зааплодував, щоби підтримати.
І ось фініш. І ніхто не радий тому, що ти тут натворив.
… Недаремно немовлята плачуть після першого вдиху — вони вже знають, чим усе закінчиться…
Володимир Сердюк
