Ну що, американці обрали Трампа. І нам з цим жити. Знову її величність — невизначеність. У якій існуємо. Борсаємося, звикаємо. Шукаємо свою нішу, притулок. Дехто навіть комфорт. Завтра, ау, яке ти? Холодне, як бризки від прибою з дощем біля осіннього моря під крики чайок. Котре тепер дарує лише простір та запахи. І солоний присмак на губах. І вітер, холодний та пронизуючий до кісток. Тепер з ним партнери.
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
Колись мені довелося «втрутитися» у його авторську програму «Гостини з Миколою Гриценком»: до численних діалогів, які вів зі своїми героями Микола, вирішено було додати інтерв’ю… з ним самим. На роль інтерв’юера він (дякую!) запросив мене…
Тему води навіяли не тільки осінні дощі, котрі вже оселяються у Києві надовго, але й професійне, сільськогосподарське. Тим більше, на тлі агресивних кліматичних змін, затяжної війни та зневоднення України. Вода – украй важливе питання для сільгоспвиробників, бо ні пшениці, ні кукурудзи, ні цукрового буряка чи цибулі без води не буває.
Коли замовляв цю книгу («Гонитва на виживання», видавництво «Апріорі»), мене мотивувала проста цікавість: що ж написав Леонід Ісаченко, – мій однокурсник на факультеті журналістики Київського університету, з ким ми жодного разу не бачилися після університету, ось уже ледь не сорок років?
Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.
Тиждень жив у горах, у заглухлому в хащах селі. За писаниною ніколи було облаштовувати побут. Увечері подався на пошуки їстівного. Надибав єдиний тут шинок. Підійшов сивий чолов’яга з сумними очима і білосніжним рушником на руці.
«Можна меню?» – попросив я.
Старі фільми іноді вчать дечому. Взяти хоча б стару чорно-білу стрічку Олександра Довженка “Земля”. Там є епізод: вимучений життям селянин б’є по морді свого вірного коня, який не може більше тягти плуга. Конячі очі дивиться з докором на селянина. А в титрах написано прямою мовою: «Не туди б’єш, Іване»…
Їх страшно відчиняти. Імперії страшні метастазами. Особливо під час розпаду. Їхня загибель завжди кривава і супроводжується крахом моралі, масовим пограбунком та п’яними оргіями. Чим вищий рівень безправ’я населення, тим довший період загибелі монстрів. Їх смерть ніколи не раптова, вона починається з політичних та соціальних гангрен.
Вранішньою кава тільки й буває, та й то не завжди. Всі пізніші спроби причаститися цим дивним наркотиком – то лише спроби. Психоз, невроз, суєта, марнота. Бо справжній кавовий протокол вимагає глибокого внутрішнього й бодай мілкого зовнішнього усамітнення. А де ти його в лиха візьмеш, як не раннім-рано поранесеньку, коли ще всі сплять, усе спить, сонно потягується навіть твій бувалий шлунок. Оце на такий шлунок найкраще пити гарячущу міцну свіжу каву.
