Ви хочете стати письменником? А яка у вас мотивація? Мотивація буває різна. 1) це — легко, якщо вмієте скласти пару речень докупи. На художника чи музиканта треба вчитися дуже довго, щоб отримати основу і дуже багато працювати. На письменника — нє. Якісь там курси впродовж місяця-двох, і вистачить з вас.
Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
Підозрюю, що далеко не усі то робили і навіть не усі знають, що то таке ріщак. Глухої осені, коли листя з дерев вже повністю опадало, мама з татом сокири в руки і гайда на Горани. А там вже, аж за цвинтаром, починався наш грабовий ліс. І я ще зовсім малим, але з такою радістю біг, аж підскакував, за мамою з татом…
Останнім часом часто чую тезу, що більшість сучасних українських авторів — графомани. Хочу поділитися своєю думкою з цього приводу. Буде багато тексту, бо графомани не вміють бути лаконічними, тому це не обов’язково читати кожному.
Ми ще живемо у світі людей. Однак поступово і непомітно світом заволодівають машини — і це відбувається настільки стрімко, що люди навіть не можуть оцінити можливих загроз. Візьмемо хоча б дату: 11 травня 1997 року. Тоді комп’ютер “Deep Blue” корпорації IBM у матчі з 6 партій обіграв чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова.
Мене все більше тягне не до політичного аналізу, а до психоаналізу. Бо немає ніякої політики, як немає зараз й ідеологій, як таких. Є суцільні рефлексії і спекуляції на настроях виборців. Прокинувся сьогодні з думкою: а чого в свої 78 років хоче амбітний харизматичний епатажний Дональд Трамп?
Ну що, американці обрали Трампа. І нам з цим жити. Знову її величність — невизначеність. У якій існуємо. Борсаємося, звикаємо. Шукаємо свою нішу, притулок. Дехто навіть комфорт. Завтра, ау, яке ти? Холодне, як бризки від прибою з дощем біля осіннього моря під крики чайок. Котре тепер дарує лише простір та запахи. І солоний присмак на губах. І вітер, холодний та пронизуючий до кісток. Тепер з ним партнери.
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
Колись мені довелося «втрутитися» у його авторську програму «Гостини з Миколою Гриценком»: до численних діалогів, які вів зі своїми героями Микола, вирішено було додати інтерв’ю… з ним самим. На роль інтерв’юера він (дякую!) запросив мене…
Тему води навіяли не тільки осінні дощі, котрі вже оселяються у Києві надовго, але й професійне, сільськогосподарське. Тим більше, на тлі агресивних кліматичних змін, затяжної війни та зневоднення України. Вода – украй важливе питання для сільгоспвиробників, бо ні пшениці, ні кукурудзи, ні цукрового буряка чи цибулі без води не буває.
