Каришків ХХ-го століття неможливо уявити без духового оркестру, правильніше – без духових музик. Бо насправді в селі у 1950-1980-х роках завжди діяло два-три колективи музикантів, котрі доповнювали один одного. І всі вони були затребувані.
Кожен по-своєму проводить відпустку: хтось їде на море, хто – на далекі острови, хто в Карпати, хто – до Парижа чи Риму. А я – до Сибіру. Там довелося побувати двічі – у 2000 і 2002-ому. Тепер наважилася поїхати втретє. Поклик рідної крові долає всілякі перепони, кордони, митниці…
Сімнадцять років тому з примарного, неясного спершу задуму, зате з рішучого бажання з’явився український літературний «Оскар» – «Коронація слова». Хто зна, чи сподівалися тоді Тетяна та Юрій Логуші, що їх подвижництво пустить таке міцне коріння і так заколоситься тим мистецьким змаганням на національній письменницькій ниві?
Щасниця – як масниця: сім день на рік. (З почутого)
У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови.
Гранітне правило з часів масових тиражів і бронзових Іллічів: у наших видатних письменників і книжки мають бути видатними. Видаватися. Не в сенсі друку, а в значенні зовнішньої «опасистості».
Я люблю мандрувати коротенькими вулицями Чернівців.
Особливо мені подобається маршрут: по Достоєвського, повз будинок Коперника, вулицею тепер вже Михайла Ткача і далі – в місто. Цим маршрутом я щодня ходив до мами і назад. Там, біля будинку Коперника, мені частенько доводилося зустрічатися з Ігорем Савчиним.
(Наталі Жданенко, на чесну посвяту)
… Тридцять п’ять листопадів тому мені вийшло на «дємбєль»: ВВС лишалися в пам’яті. В голубих-блакитних «бархатах», бронзовими ризами, на «полковничьей рубашке», – сержантські погони…
До 4-го класу Катеринопільської середньої школи я перейшов вічним круглим відмінником. Не так уже гарно я вчився, зате був страшенно довірливий і слухняний. Але моя «посада» старости класу (дві червоні лички на лівому рукаві піджака) підлягала ротації, і десь на початку вересня мене на класних зборах демократично (за ненав’язливою допомогою вчительки) переобрали.
Оце вам приклад того, як ідею українізації можна звести до абсурду, по суті дискредитуючи її. Наша найзатятіша активістка цього разу виступила як експерт зі ЗМІ й вирішила, що їх мова має бути прив’язана до паспортів споживачів їхнього продукту, і з цією метою (sic!) вважає за необхідне відновити в паспортах графу «національність».
Громадське об’єднання «Детектор медіа» представило в «Укрінформі» звіт за результатами вимірювання «індексу інформаційного впливу Кремля» у чотирьох країнах: Україні, Грузії, Угорщині та Чеській Республіці.
