Сьогодні вночі не стало одного із найвірніших моїх друзів, Заслуженого журналіста України Сергія Навроцького. В голові — пустка, на душі — невимовний біль і щедрі чоловічі сльози. Чомусь слова Висоцького про друга, який не повернувся з бою, не покидають з того моменту, як дізнався про це. Саме так і не інакше: з ковідного бою!..
Нас, земляків із сусідніх сіл, здружив факультет журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка. Коли я приїхав вступати до столичного університету, Сергій саме закінчив перший курс і тут уже добряче обжився. За 
плечима — армія, вишкіл на підготовчому відділенні. Його шефство наді мною не знало меж — і в навчальному процесі, і в гуртожитському побуті, і навіть культурно-масових заходах…
Я прагнув наслідувати тезку, хотів бути схожим на нього. Він був успішним у навчанні, мав незаперечний авторитет серед однокурсників та викладачів, був головою профкому свого курсу. Ми жили в одному гуртожитку, якийсь період навіть в одній кімнаті. Разом готували студентські сніданки та вечері, порівну ділили мамині торби, привезені з його Мартинівки і мого Каришкова….Ми їздили один до одного в гості. Як додому!
Талановитий творець, журналіст, дослідник і краєзнавець, він працював у Барській районній газеті, очолював районну друкарню та районне відділення Укрпошти. Останній час був «голосом» Барської територіальної громади — організовував мовлення районного радіо. Мав чималу аудиторію поціновувачів свого таланту.
Ми часто з ним піджартовували над тим, що рубрика «квітка на могилу» на хвилях його радіо стає магістральною. Ну, ось і дожилися! Несподівано, як грім з неба, не стало і тебе, дорогий друже! Для мене це важкий, майже не підйомний, камінь на груди. Тепер я кладу оберемок квітів на могилу твоєї памяті.
Як добре, що ти був у моєму житті!
З першого дня знайомства і до останньої нашої розмови кілька днів тому, щирий і чесний. Добрий (як для чоловіка, аж занадто) і людяний. І справжній. Друг…
Навіть важко подумати, як переживе ці дні твоя мама — мама Галя, якій випало на долю поховати обох своїх синів! Співчуття моєї сімї усім Навроцьким…
Сергій Сай-Боднар
