Перечитую щоденник Жуля Ренара (1864-1910), книжку колись подарував Петро Сорока. Десь за два тижні до смерти Петро зателефонував мені, ми говорили, як звикле, про літературу, і наприкінці розмови він сказав: «Мені потрібен буде для роботи Ренар, ти мені позичиш?» — «Звичайно, — відповів я, — коли передати?» — «Я зателефоную», – відповів Сорока.
А вдосвіта 5 червня у «фейсбуці» прозвучало запитання від Василя Чепурного: «Чи правда, що Сорока помер?», яке застало мене зненацька.
У Щоденнику Ренара є фрагмент його розмови з Альфонсом Доде: «Вперше і востаннє в житті я надумав заграти на волинці, аби розважити своїх двоюрідних сестер, і видав непристойний звук; саме так, хотів сильніше надути щоки і видав жахливо голосний звук. Коли я думаю про нинішніх молодих письменників, мені згадується та плачевна історія».
І ще окремі записи Ренара:
«Не варто відкладати створення шедевру, поки ще віриш у літературу; довго ця віра не протримається»; «Людина — се навіть менше, аніж половина ідійота»; «Ніколи ми не буваємо щасливі: наше щастя — це лише мовчання нещастя»; «Я називаю «класиками» людей, для яких література ще не була ремеслом»; «Суцільні успіхи, а творів нема»; «Повірте мені, у глупоти свій особливий запах. Навіть коли людина мовчить»…
Дивним чином у мене пов’язані Ренар і Сорока.
Дивно-закономірним чином. Петро легко розставався із книжками, коли знав, що вони в надійних руках. За тиждень до смерти його зустрів художник Богдан Ткачик, у сітці Сорока ніс десятитомник Леоніда Лєонова: «Уявляєш, вдалося придбати за безцінь»…
Український Ренар.
Євген Баран
