Культура

Особлива вольвачівська інтонація

Піти б у вільний вірш. Але трима
Череп’я рим і розділових знаків.
І тінь тії, котрої ще нема,
Чи вже нема, як сміху гайдамаків.
Безсилля слів. Та в пошуках ходів
Щось шепче в кров із потаємних залоз.
Можливо, все сказав я, що хотів –
Лишилося зробити, що сказалось.

(Павло Вольвач. Південний Схід. Львів: Кальварія. 2002)

Це перше поетичне вибране Павла Вольвача, у яке увійшли вірші із трьох перших збірок: «Маргінес», 1996; «Кров зухвала», 1998; «Бруки і стерні», 2000. Щоправда, 2000 року вийшло київське видання «Південного Сходу», якого не маю під руками і не можу сказати, чи велика різниця між виданнями. Хоча, гадаю, у виданні 2000 року не могло бути віршів зі збірки «Бруки і стерні».

Словом, це вибране підкреслює, що Павло Вольвач на початок 2000-х залишався одним із найцікавіших українських поетів покоління 90-х. Виразна національна туга зі сталевими нотами-закликами до пробудження; урбаністична складова, що по-новому зазвучала у віршах із південноукраїнськими реаліями; інтимна тематика з виразною іронічно-ностальгійною нутою. Якась особлива вольвачівська інтонація вірша.

Шкода, що поетичний досвід Вольвача не був відзначений Шевченківською премією. Хоча й сам тоді я скептично ставився до такої лавреатської перспективи поета. Все пізнається в порівнянні, і поезія Вольвача залишається одним із найвиразніших і найпомітніших романтичних сподівань сумбурного покоління 90-х.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *