Місто, як після нейтронної бомби. Нікого нема. Ходиш у повній сюрреалістичній тиші і тільки зрідка хтось з’являється в полі зору. І одразу пропадає в подворітні, як зомбі. Машин майже нема, що теж незвично. Особливо впадає в очі, бо в цей час завжди був самий пік туристів, бо все квітне і всі приїздили дивитись на сакури.
Місто рожеве, сакури, магнолії, іудини дерева, все насичене. Немає тих натовпів. Де ті вбрані бабьонки, які позують, піднявши ніжку на носочок, з гримасами на обличчі, і просять, трясучи рожевий квіт собі на голову, аби їй її червонопикий чоловік зробив для інстаграму фотку на мобілку? А він, червонопикий, нудиться, бо хоче пити пиво на терасі. Нема цих тисяч і тисяч цікавих людей. І терас із пивом теж нема.
Спускаюсь з набережної до води. Вода очистилась, прозора, блакитно-зеленуватого відтінку. Нікого. Вздовж берега чалапають качки, чайки і чаплі. Йду далі. На траві стоїть яскравий термос, керамічні кухлі, пляшка вина і скляні фужери. Поруч — зарядка для мобілки. Навколо розсипані лісові горіхи, ніби раптом у когось в руках тріснув міщулик. Враження, ніби людей із пікника викрали інопланетяни або вони розсипались на атоми…
Липи вже зелені.
Далеко, аж біля мосту, тренується чолов’яга. Метає спис. Розганяється, біжить і метає. Списи встромлені в землю на різних відстанях. Він між ними щось вимірює…
По мосту їде самотній роверист. Під лавкою спить собака. Тиша і відсутність людей вражає. Виявляється, вчора тут зафіксовано два землетруси, про які всі довідалися лише з новин. Сюр.
Олекса Манн
