Ця книжка Софії Андрухович зовсім недавно побачила світ у видавництві «Комубук» і зразу ж збурила великі хвилі в літературному середовищі. Одні казали, що це круто і зовсім не схоже на ту Софію Андрухович, до якої звикли читачі її попередніх книжок. А інші, з якоюсь відчайдушною ненавистю, кричали, що це гидота і що така книжка не гідна бути на жодній полиці. Очевидно, коли книжка викликає такі полярні оцінки, то хочеться переконатися де ж все-таки правда.
Власне природна цікавість й підштовхнула мене не зволікати з читанням «Катананхе». І зараз я вже можу скласти власну думку про цей твір.
Щоб не тягнути інтригу і заспокоїти тих, хто очікує моєї реакції на книжку, скажу спершу одним словом – це сильний роман. А далі спробую більш розгорнуто описати в чому ж його сила. Бо, здавалося б, як можна у двох сотнях сторінок тексту, та ще й невеличкого формату, описати щось значуще? Виявляється можна. Але для цього потрібен неабиякий талант. І, безсумнівно, в авторки він є.
Софія Андрухович знайшла спосіб і засоби зобразити війну, жодного разу не використавши в тексті цього слова. Загальна канва сюжету доволі проста. В багатоповерхівці спального району Києва живе звичайна середньостатистична родина: чоловік Олексій, дружина Леся та їхня донька-підліток Тая. А, ще у них є собака Діна. Це важливий момент, бо собака відіграє значну роль у перебігу подальших подій.
Звичайна родина, яких безліч у великому місті. Вони не надто комунікують з сусідами, не знають хто живе з ними поруч, як їх звати. Особливо старших людей. Вони ж нічим не цікаві. Просто старенькі люди. Інколи для розваги Леся любить спостерігати за ними, коли вони всі разом під час повітряних тривог перебувають у сховищі. І от в певний момент стається щось, що запускає неконтрольовані дії персонажів, нелогічні й цілком ірраціональні. Це наче ядерна реакція, коли при певній критичній масі досягається вивільнення великої кількості 
енергії. Інколи цю енергію важко контролювати.
Десь орієнтовно так і склалося в ситуації з героями роману. Між Олексієм та їхньою літньою сусідкою виникає непереборна пристрасть. Зрозуміло, що це кардинально змінює, ба навіть руйнує, звичний триб життя наших персонажів.
За тисячоліття еволюції людство придумало собі силу-силенну різних правил співжиття, соціальних норм та релігійних обмежень. Це, безперечно, має сенс. Бо цивілізоване суспільство не може жити так, як жили пращури, керуючись лише базовими потребами та інстинктами. Та все ж в кожному з нас сидить той далекий неандерталець, який за певних умов буде діяти нераціонально, а часом, з погляду сьогоднішньої моралі, й дико. Протягом життя ми накопичуємо цілий багаж психологічних травм, які намагаємось заховати у закапелках своєї підсвідомості. Вони можуть лежати там довгий час і нічим себе не виказувати. Та наступають моменти, які стають тригерами для вивільнення дикої й неконтрольованої енергії, породженої цими травмами. Одним з таких пускових механізмів може стати війна. Тому ця книжка для мене насамперед про війну.
Мені вже не раз доводилося читати подібні романи, де автори показували війну, жодного разу не описавши перебігу бойових дій. Таким є, до прикладу, роман сербського письменника Владимира Арсенієвича «У трюмі» чи роман «Тест на каяття» сирійця Халіля Свейлеха. І роман Софії Андрухович «Катананхе» я б поставила в один ряд з ними. Сюжети, безперечно, у всіх цих творах різні, але суть одна: показати, як війна впливає на поведінку звичайних людей, як вона витягує на поверхню їхні психологічні травми, як загострює їхню чутливість.
Окрім цього треба визнати, що твір складний і багатошаровий. В ньому багато алюзій та прихованих символів. Для того, аби передати своєму читачеві певні ідеї та думки, авторка використала давньогрецький міф про Актеона, якого богиня Артеміда за непослух перетворила в оленя. Признаюся, я не надто обізнана в грецькій міфології, тож довелося вдатися до Гугла, щоб зрозуміти суть цієї історії та мораль, яку необхідно з неї винести. Але це стало цікавим досвідом і збагатило мене новими знаннями. А ще стало поживою для роздумів та фантазій. Думаю, потенційним читачам теж буде цікаво пофантазувати на цю тему.
Та попри дуже складну і надзвичайно важливу проблему, яку подала на суд читачеві авторка, для мене найголовнішим в книжці було те, як досконало все це було викладено. Я просто насолоджувалася текстом. І не тільки тими місцями, де було змальовано щось красиве й привабливе (природні пейзажі, квіти тощо). Навіть не вельми приємні, з погляду візуального сприйняття, картини вона зуміла зобразити настільки виразно та витончено, що це викликало захоплення. Це неабиякий хист. В цьому місці можуть кидати в мене капцями ті, хто називав ці сцени «гидотою». Не знаю, можливо вони живуть в казковому світі, де пасуться рожеві єдинороги, що пукають фіалками. Але я бачу світ таким, яким він є. Інколи не надто привабливим, а часом і зовсім бридким.
Так, мені це теж не надто подобається. І, звичайно, дуже хочеться аби світ був кращим. Але література має відображати реальний стан речей, а не якусь ідеалізовану версію. А ще добрий твір має збурювати емоції та спонукати до роздумів. І роман «Катананхе» саме такий.
У книжці нема абсолютно негативних чи абсолютно позитивних персонажів. Всі вони в певні моменти проявляють себе по-різному: часом добре, часом жахливо. Але їхні дії для мені зрозумілі, в них прослідковуються причинно-наслідкові звʼязки. І це для мене теж стало гарним маркером, щоб додати до загальної оцінки твору додаткові плюси.
Та все ж я не буду рекомендувати цю книжку широкому загалу. «Катананхе» точно не для розслабленого відпочинкового читання. Роман радше підійде тим, хто хоче чогось нетривіального, цікавого та емоційного, тим, хто любить літературні експерименти. Таких читачів книга буде тримати у напрузі та збурювати весь спектр емоцій.
Зараз в українській літературі сформувався вже цілий пласт творів, що описує сьогоднішню війну. Ці твори різні, написані в різних жанрах і стилях. Окремою полицею цього літературного напрямку є твори, що торкаються суспільної травми, спричиненої війною. Думаю, роман Софії Андрухович «Катананхе» займе важливе місце на цій полиці.
Галина Новосад
Ще на цю тему:
Не людська мова «Катананхе»
Література — це завжди спроба…
Мудакуватий стиль постсоцреалістичної доби
