За тиждень 14 лютого! А в Міжнародний день книгодарування та День святого Валентина що є кращим, ніж поєднати обидвоє свят? Наприклад, подарувати самому собі або дорогим людям книгу «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», яка розповідає невигадані історії любові. Книгу тим ціннішу, бо розказані у ній історії кохання, поєднують у собі оповідь про прекрасне романтичне почуття з життєвими реаліями.
Це і гідна серіалу історія про першу платонічну любов, історія трагічного табірного кохання, усупереч усім перешкодам. Із дивовижними прикладами табірних подружніх пар і вже зовсім фантастичними історіями народжених у таких шлюбах дітей. Що може бути переконливішим, цікавішим, ніж порівняти власний досвід романтичних стосунків з реальним досвідом інших людей? Не кожні такі стосунки витримують випробування життям. У тому числі через несприятливі обставини, часто незалежні від волі закоханих. Проте кожен несе крізь власне життя згадку про пережите почуття. Як тут не згадати історію Ромео і Джульєтти, оспівану Великим Бардом. Чи не менш захопливу, але більш щасливу історію «Заручених» Алессандро Мандзоні.
Історія перша
Ну, або історію першого кохання двох чернівчан – Петера Деманта і загадкової рудоволосої Аліси. До Чернівців батьки дівчини переїхали зі столиці Німеччини. З Алісою Петер познайомився у спортивній залі Загального гімнастичного товариства, під яким чекав на іншу знайому. Приміщення на колишній вулиці Йосифа (з 1918 року – Янку Зотта, нині Українська, 42), споруджене 1886 року архітектором Людвігом Вестом, донині слугує потребам спортивної громадськості. Це Алісі, навчаючись у Європі, він щодня писав листи, не розмовляв із іншими дівчатами, через що на курсі його мали за дикуна. А 2 квітня – день її народження – відзначав щороку навіть на Колимі.
«Свої теоретичні знання щодо інтимних стосунків між чоловіком і жінкою» майбутній письменник, за його власним зізнанням, отримав з роману Д.Г.Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей». Вперше видана 1928 року книга, на відміну від більшості кириличних, в Румунії не була заборонена. Хоча старшокласників, які водночас із відвідуванням уроків «бігали на панель, а потім до венеролога», у Чернівцях теж не бракувало. Намір поліції розмістити будинок розпусти на колишній Єврейській площі (згодом – Теодора Герцля, у румунський час – Старий ринок), розташованій між нинішніми вулиця Шолом-Алейхема і Сагайдачного, викликав спротив у городян. Єврейська громада Чернівців сприйняла це як особисту образу.
«Поблизу приміщення дирекції поліції теж є будинки, в яких можна було би розмістити таку установу. Тоді й поліції буде легше її контролювати», – цитує дослідниця Марія Никирса випуск газети «Volkswehr» від 26 грудня 1910 року, яка розповіла цю історію. Варто нагадати, що «приміщення дирекції поліції», поблизу якого чернівецькі євреї рекомендували раднику дирекції поліції Костянтину Таранґулу розмістити «місце недоброї слави», вочевидь глузуючи з нього, знаходилося якраз навпроти гімназії, в якій навчався Петер Демант.
У червні 1980 року, приїхавши до Чернівців з Москви, Петер Демант сфотографував вікно колишньої Алісиної квартири. Навесні 1990 року ситуація повторилася у Берліні. Колишній чернівчанин знайшов час, щоб «за старою звичкою подивитися особняк Аліси» у столиці Німеччини. Ще через десятиліття, 2 квітня 2001 року, він жалкував: «день народження Аліси. Ех, я так і не побачив, не зустрів її у Мадриді». Після війни доля закинула дівчину до Іспанії. Трохи більше, ніж за рік до смерті колишній чернівчанин знову вивів у щоденнику: «Сьогодні день народження Аліси – але її немає вже на світі…». Цю жінку він так ніколи і не поцілував.
Історія друга
Ванда працювала медсестрою на Лівому Березі – лікарні, де Петер Демант перебув зиму 1948/49 року. Світлий образ польки Ванди, з якою Демант подружився в ув’язенні, один з найліричніших в усій табірній літературі. Тюремні романи рідко мають щасливий кінець. Це знав Солженіцин: «Всякого зека і зечку, які зійшлися в таборі для короткої чи справжньої любові, – поспішали покарати карцером, розірвати й розіслати». Підтверджує це й Вернон Кресс: «Тут, як у тюрмі, немає місця для сентиментів. «Із речами на вихід!» – двері зачиняються».
Приятель-киянин, із яким Демант запізнався вже після звільнення, поцікавився якось, як склалася доля Ванди. Письменник промовчав у відповідь… Обговорювати Ванду зі сторонніми Петер Демант не бажав. Можливо, йому, як колись доктору Франклу у нацистському концтаборі, відкрилася найвеличніша таємниця, якою діляться поезія, мислення і віра: «порятунок людини відбувається через любов і в любові. Я зрозумів, що людина, в якої в цьому світі нічого не залишилося, усе ще може відчувати блаженство хоча б на мить, розмірковуючи про кохану особу. У стані цілковитого спустошення, коли людина не може проявити себе в корисних діях, коли її єдине досягнення полягає в тому, щоби гідно нести свої страждання, у цьому стані людина здатна, любовно пригадуючи образ коханої, відчути повноту буття».
Те, що цю дівчину-польку він не забув, засвідчують щоденникові записи письменника. У розповіді про новітні поневіряння лікарнями з-під пера 83-річного Вернона Кресса раптом вирветься: «Згадую ще Ванду». А ще він якось назвав її «ніжною».
Історія третя
Під час подорожі Середньою Азією відбулося найважливіше в житті Петера Деманта знайомство – із журналісткою Іриною Вєчною. У першій половині сорокових доля вже дарувала їм примарний шанс на зустріч. Обоє тоді перебували у Сибіру. Вона – ще зовсім юна дівчина – в евакуації під час війни, він – як спеціальний поселенець-втікач. Сім’ї генштабівського генералітету евакуювали до Новосибірська. Більшість поселили у будинку відпочинку «Єльцовка» Сибірського ВО. Двоповерховий дерев’яний корпус стояв у густому лісі, на березі Обі. Приблизно за два-три десятки кілометрів від міста.
Проте тоді їхні шляхи не перетнулися. Орфей з Буковини ще не звершив мандрівки колами табірного пекла. До випадкового знайомства майбутньому подружжю залишалося майже два десятиліття. І доля ще раз звела їх у Бухарі: 22 березня 1962 року. Вантажник саме приїхав у першу довгу відпустку на «материк». Москвичка Ірина Вєчная у Бухарі була проїздом. Насправді випадкова зустріч перевернула життя обох: московської журналістки та колишнього чернівчанина і в’язня ГУЛАГу. Нехай навіть попервах виглядала як звичайна прихильність двох європейців, які опинилися десь далеко за межами звичного світу. «Я подала руку – відчула себе мало не зрадницею. Адже це – німець!» – згадувала через багато десятиліть. Таким був початок. І це саме той випадок, про який можна стверджувати: без цієї зустрічі Вернона Кресса просто не існувало б. І через три десятиліття письменник вважав їхню зустріч у Бухарі «незабутньою». Незабаром ця жінка стала його дружиною. Проте у Москву до дружини він переїхав тільки багато років по тому.
Усе, що з ними трапилося, обоє вважали не позбавленим містики. «В одному південному курортному місті східна ворожка передрекла мені, що одна жінка корінним чином змінить мене і моє власне життя, – записав письменник 1981 року. – Я мало в таке вірю. Але після двогодинного знайомства, упродовж якого ми говорили переважно з іншими людьми, вона таке розповіла про мене самого й моє минуле, що мені стало не по собі…» До знайомства з Іриною Вєчною колишній чернівчанин прожив 44 роки. І рівно стільки доля відвела йому після зустрічі нею. 1962 рік – центр зігнутої навпіл лінії долі: по обидва боки якого 44 роки життя…
Книжку «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» замовляйте в Інтернет-книгарні Є, на сайті видавництва «БукРек»…
Юрій Чорней
