Політика

Безпорадна наївність Віктора Ющенка

Ось що значить — зайти в політику з бухгалтерською ментальністю, нічого посутнього не зробити (у плані системних змін, що засвідчує О. Рибачук), зійти з вершини політичним банкрутом і ще майже через десяток років так і не вивчити урок — не проаналізувавши власні помилки і продовжуючи шукати причини власних поразок в інших.

Якщо Ю.Тимошенко, за висловом Ющенка — «політична вдова», а він — один із її «покійних політичних чоловіків» (серед інших — Кармазін і Пинзеник), тоді, за логікою речей, пан Ющенко є людиною, яка плаче за волоссям після того, як втратила голову.

Шкода мені оцих хлопців, які створюють нежиттєспроможні і — що важливіше — безперспективні для України політичні проекти.

Оглянімося назад і придивімося уважно до того, які засадничі, стратегічно важливі для успішного поступу України й українського суспільства речі лежали чи ще й лежать в основі основ досі живої Республіканської партії, давно мертвої Демократичної партії, напівмертвих (хто в комі, а хто в реанімації) Народного руху, «Нашої України» та інших.

Та нічого конструктивного й системного!
Окрім хіба що надання лідерові чи лідерам можливостей для піару й задоволення їхніх власних амбіцій. Справді, перегляньте програмні документи будь-якої політичної партії в Україні й спробуйте знайти там відповіді на наступні запитання бодай у загальниках:

1. Як партія бачить українську національну ідею?
2. Яку ідеологію сповідує партія і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?
3. Як партія бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?
4. Чи замислюється партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?
5. Чи замислюється партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?
6. Чи думає партія над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких — жити по совісті?

Нічого ви там не знайдете!
Ось уже два роки поспіль я намагаюся розговорити на ці теми лідерів чи ідеологів найактивніших нині політичних сил.

Глухо!
Їм просто немає чого сказати.
Досить також подивитися лише на назви деяких партій, і самі назви вкажуть вам на нікчемність або — в кращому разі — ситуативність їхніх устремлінь.

В.Ющенко згадав партію В.Пензеника «Реформи і порядок». Що в принципі може стояти за партією, яка в саму назву закладає ситуативну мету? Он П.Порошенко із своїм однойменним блоком хвалиться уже 145-ма реформами, а системних змін в Україні як не було, так і нема.

Повертаючись до Ющенка, хочу наголосити: переосмислення свого власного досвіду і своїх власних помилок, прискіпливий аналіз і оцінка діяльності колег (тієї ж Тимошенко, Кравчука, Кучми, Януковича, Порошенка та інших) могли б стати неоціненним уроком і вилитися у надзвичайно повчальні висновки й рекомендації, а можливо — і в якісно новий політичний проект.

Не стало. Не стає.
Судячи з риторики, ніколи й не стане. Бо треба буде визнати свої помилки, а то й неспроможність. Але гонор чи пиха не дозволяє це зробити.

Що простіше зробити? Звісно ж — шукати причину власних поразок і власної яловості у витівках опонентів та ворогів. Що й чуємо з вуст Ющенка.

Є ще один бік у гонору й пихи українських політиків — це повне іннорування думки фахівців-експертів, набагато освіченіших за них і здатних системно, стратегічно мислити й бачити перспективу.

Блаженної пам‘яті Богдан Гаврилишин — всесвітньо відомий український геній, причетний до розквіту країн, знаних тепер як G-7 (Велика Сімка), — у своїх інтерв‘ю розповідав про те, як Л. Кравчук та Л. Кучма тримали його біля себе як радника, але ніколи не прислухалися до того, що він радив. Мені особисто професор Гаврилишин скаржився на це не раз.

Хоч я мав уявлення про можливості В. Ющенка (наслухався про нього від його однокласника, який був моїм студентом, мав нагоду пару разів поспілкуватися з ним як заступником голови банку «Україна» та ін.) і відверто писав про це за рік до того, як він вирішив балотуватися у президенти, мені хотілося, щоб у нього вийшло.

Пробував, отже, стати йому корисним і намагався допомогти однією-другою конструктивною підказкою через найближчих (sic!) до нього людей. Марними були мої сподівання, що пан Ющенко зацікавиться деталями.

Аж тепер завдяки О. Рибачукові зрозумів, чому конструктивні підказки Ющенка не цікавили: він навіть не думав про системні зміни. Увесь його україноцентризм закінчувався на колекціонуванні старожитностей. Бухгалтер + колекціонер-аматор = увесь Ющенко.

***
В. Ющенко — це вже «класика». Намагаючись розібратися у модерному політичному гармидері в Україні, я почав задавати стандартний набір запитань конкретним політичним силам, як публічно, так і в приват їхнім лідерам.

Як і варто було сподіватися, жодних відповідей на поставлені запитання ні я, ні мої читачі не діждалися. Мовчать лідери партій, мовчать ідеологи, мовчать члени-активісти.

Щоправда, з кількох вельми відомих лідерів політсил вдалося видобути надзвичайно короткі — в одно або кілька словосполучень (навіть не речень) – відповіді, з яких випливає, що вони по суті не мають і не хочуть мати уявлення, яку партію вони очолюють і яка її ідеологія.

Тому не дивно, що частиною назв і, очевидно, ключовими є в назвах їхні імена. Як не має нас дивувати й те, що окремі з них називають себе україноцентристами та ще часом і націоналістами, але усіма своїми ділами засвідчують свою якщо не українобіжність, то напевно — українобайдужість.

Прикметно, що цей політичний ярмарок приростає. Псевдоукраїноцентристів і псевдонаціоналістів стає усе більше.

Очевидно, той, хто замовляє політичну музику, усвідомлює й розуміє виклики часу і б‘є на упередження. Скидається на те, що якраз гонор, пиха й бахвальство є тими чеснотами, які роблять очільників політпроектів відомими фігурами.

Зараз нова тенденція — будь-якою ціною осідлати коней козацтва. Наплодилося отаманів, полковників, генерал-хорунжих і гетьманів, які явно налаштувалися йти чи повертатися в політику. Схоже на те, що козацька атрибутика (якщо не шаровари, то генеральські лампаси) стануть ознакою чергового партполітпроекту.

Сподівайтеся лементу про україноцентризм і націоналізм, але не шукайте в цій прийдешній силі чи прийдешніх силах сутнісного — козацького духу, традицій і звичаїв, тобто тих засадничих речей, які тільки й уможливлюють системні зміни, що їх так чекає Україна.

Значна частина «справжніх патріотів» України тим часом зайнята українізацією маргінальних прошарків суспільства (офіціантів, касирів, таксистів, провідників вагонів), і їм не до снаги згуртовуватися в Рух за українізацію. Як і справжнім козакам — у справжній Всеукраїнський козацький рух.

Комусь заважає гонор, пиха, бахвальство чи марнославство робити виважені й важливі для України й українського суспільства справи. А хтось свідомо використовує цих марнославців, щоб нашкодити Україні й українському суспільству і не дати їм відбутися як державі та нації.

Зате в кінцевому рахунку можна буде посипати голову попелом — якщо голова залишиться при тілі, або ж поплакати за втраченим волоссям — якщо голову довелося втратити.

Найпечальніше в тому, що така доля чекає кожного чинного українського політика. Але братися за розум вони все одно не хочуть. Пан Ющенко поміж них — хіба що найколоритніша фігура.

Володимир Іваненко
Український Університет

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.