Традиційні цінності для українців виявились міфом на кшталт золота Полуботка. Солодкий інфантильний самообман для людей, котрі не хочуть бути в реальності. Традиційні цінності в Україні – лише ще одна теорія змови. Якби в сущому українському суспільстві справді існували декларовані традиційними цінностями риси – чесність, благородність, відкритість, сміливість, то ми б не мали такої тотальної кризи довіри.
Те, що зараз намагаються окреслити як недовіра до влади – насправді недовіра один до одного. Українці в загальній своїй масі не довіряють ні владі, ні державним інституціям (безвідносно того, хто ними зараз управляє), ні сусідам, і навіть не завжди родичам і членам своїх сімей.
Бо довіра – це форма контакту із оточенням і прогнозування очікуваних подій через власний внутрішній світ, власні риси і власні мотиви. Саме тому людей беззастережно відкритих і довірливих часто називають у нас наївними, бо вони підходять до світу зі своєю ідеалістичною міркою, а світ не такий. Білі починають і програють.
Тому українці не довіряють нікому, бо знають, шо чекати від інших, адже знають самі себе. Від Зеленського і «Слуги народу» є одна величезна користь, яку складно заперечити – він продемонстрував українцям, що справа не в міфічних елітах, олігархах і узурпаторах влади. Бо коли привести до влади людей з вулиці (а зараз при владі саме вони) – то нічого не змінюється, і вони, ці нові люди, поводяться рівно так само по мудацькому. І це привід задуматись і позбутись солодких ілюзій про те, що «це все вони, а не ми, бо ми інші». А ми такі ж як вони.
Пересічний українець – щось на кшталт валютчика за ларьком, який завжди на стрьомі, із вбудованим сканером помислів людей, котрі йдуть повз нього. Він тут стоїть лише тому, що вже пережив багато спроб намахати себе і провів не менше успішних спроб намахати когось. І тепер йому нічого не страшно, але він навіть не розуміє, що це незворотно позначилось на його психіці.
Володимир Гевко
