Сьогодні — День працівників радіо, телебачення і зв’язку, і я всіх причетних вітаю, і пригадую той час, коли ми мали радіо проводове, яке було складовою колективу районної газети. Відповідальний працівник за цю ділянку роботи у штаті редакції був кореспондентом-організатором радіомовлення. Тож він брав активну участь у творенні газети і, звичайно ж, підпорядковувався редакторові райгазети.
Особливістю цієї співпраці було те, що цей працівник не мав права використовувати на радіо інформацію, яка вже були в газеті, і у кожній радіопередачі мусив звучати хоч один «живий» голос, тобто чийсь, але не тільки кореспондента-організатора чи диктора.
Приблизно років 40 тому редактор доручив мені на першу сторінку підготувати ударну добірку до святкового номера газети. Чергова радіопередача в етер виходила вранці в п’ятницю, тож у суботній номер газети практично вся добірка годилася.
Відкривала добірку інформація про трудові здобутки працівниць Вижницької міжколгоспної килимової фабрики. В ній ішлося про те, скільки дівчата виткали килимів та ліжників, аби виконати річне завдання до Жовтневих свят. Особливістю цієї інформації було те, що «килимом, щириною три метри, можна було вкрити дорогу від Путили до Вижниці».
Суботній день тоді був у Вижниці — «банний» день. Всі йшли помитись раз на тиждень! З якоїсь причини комунальна лазня не працювала, тож весь народ посунув до лісокомбінатівської. Людей було багато, черга вишикувалась чималенька і чоловіки, а це був їхній день, мали змогу активно спілкуватися. А отже новини з райгазети та радіо не пройшли повз їхню увагу.
Прийшов помитися і один з чиновників, так званого, дорвідділу. Його поява викликала жвавий інтерес. «Дівчата з фабрики, де працює твоя дружина, зуміли по ниточці виткати килим від Путили до Вижниці, а ви з такою технікою не можете асфальт нормальний покласти навіть в центрі селища».
Репліки сипались одна за одною так швидко, що об’єкт глузування помився за кілька хвилин, навіть не зайшов у парну, попри те, що мав гарний, духмяний віник.
Автор добірки, себто я, мовчки мився і тільки спостерігав, як частували чиновника дорвідділу гострі на слівце працівники автоколони лісокомбінату, які щоденно тряслися на вибоїнах гірських доріг.
Подія у лазні набула розголосу і невдовзі питання доріг першим стояло на черговому засіданні бюро райкому партії.
Микола Огродюк
