Читаю про свіжі вибори і довибори, про коментарі «Опори» та фальсифікації… Мені чомусь пригадався епізод зі спогадів Анатолія Дімарова про те, як проходили вибори у Горохівському окрузі одразу після війни, самовидцем яких був мемуарист у якості журналіста газети «Радянська Волинь». Він приїхав на виборчу дільницю разом із купою енкаведешників, яким допомагали стрибки. Вибори організовувалися так само, як і газетний матеріал про них — Сталін був переможцем разом із блоком комуністів і безпартійних.
У стелі над кабінкою для голосування було продірявлено дві дзюрки: якщо хтось із голосувальників щось писав на бюлетені, йому на голову через ту дзюрку сипалася крейда. Усіх із крейдою в голові хапали енкаведисти й пакували у кузов машини попри плачі і завивання жінок. Тоді вибиралися усі бюлетені із написами. Слава Сталінові була лише на одному, про що й було домовлено із першим комуністом села. На решті — були прокльони. І ніхто не розбирався, кому із селян який прокльон належав: усіх їх, їхніх жінок із немовлятами і дітьми кидали до тюрми НКВД в Луцьку, а тоді під дулами автоматів — на вокзал і до Сибіру.
Дімаров був чесною людиною. Я уявляю, як непросто йому було писати ці спогади, згадувати, як він сам організовував потрібні статті, бо інших тоді надрукувати було неможливо, як він чув оті прокльони волинських жінок, як він бачив ту смертну кару, коли на луцькій шибениці вішали мельниківця, що тричі 
зривався з петлі й вимовив наостанок: «Сла…»
Дімаров у кінці власного життя чесно визнав, що прийшов на «визволену» післявоєнну Волинь як окупант, заперечивши своєму начальникові Лазебнику, наче ті окупанти були гуманними. Ні, написав Дімаров, ми були гіршими за німців, бо німці все ж не хапали матерів із грудними дітьми, а ми хапали.
Нині вже ніхто нікого не хапає, але голосування лишається наперед визначеним, а «слуги народу» дуже вже нагадують блок комуністів і безпартійних. В Україні немає жодної альтернативи партії влади, якщо ж така альтернатива з’явиться у вигляді Разумкова, то це молодший отряд ОПЗЖ, як на мене.
Історія України і її народ такі покалічені, що, здається, аж приречені. Однак так лише здається, бо видиме не завжди дійсне.
Роксана Харчук
