Культура

Бо іншої дороги нема (Мілан Кундера)

«Життя деінде» (переклав з французької Л.Кононович) вважаю найкращим романом Мілана Кундери. Принаймні жоден инший твір цього чесько-французького письменника не справив на мене такого сильного враження, як цей. У романі розповідається про життя такого собі Яромила, поета. Розповідь починається від його народження, дитинства і аж до трагічної смерти у зрілому віці, яку радше можна вважати не до кінця усвідомленим самогубством.

Твір було написано чеською мовою незадовго до того, як автор еміґрував до Франції в 1975 році, і видано того ж року в перекладі на французьку в Парижі.

Зізнаюся, мені дуже до серця стиль письма Кундери – такий чистий, легкий, зі стриманими емоціями, правильною побудовою речень і лаконічно сформульованою думкою. Образи персонажів на диво яскраві, прозорі, створені скупими, позбавленими кольорового розмаїття мазками, які проте в уяві читача цілісні і не розсипаються, бо міцно злютовані в кожному своєму елементові. Вони навіть заворожують, і такі живі, об’ємні, багатовимірні, що в їхній реальності неможливо засумніватися, а тому все, що вони роблять чи говорять є переконливе, правдиве. Здається, нема жодного письменника в світі, який би мав схожу манеру писати.

Втім, найголовніше в иншому – що́ автор розповідає і як розкриває невидиму для стороннього ока таїну душі головного героя, всі ті її пружини і спонуки, які штовхають його на зчаста парадоксальні і зовні алогічні вчинки.

Яромил поперва́х не викликає симпатій, радше певну недовіру, настороженість. Він такий собі інфантильний з певними претензіями молодик, який живе мріями, уявою, повен накинутих у дитинстві, що минуло без батька, комплексів й упереджень, які при зіткненні з реальністю завдають йому нових і нових травм і які врешті спонукають його до жахливого вчинку – знівечення чужого життя, що викликає до нього вже однозначну відразу. І при тому всьому Яромил щиро прагне чогось прекрасного, безшпетного, величного, вірить у своє особливе призначення, свою щасливу зорю.

Та життя невблаганне, не терпить ні легковажности, ні ілюзій. І якогось дня все закінчується черговим ударом, уже нещадно руйнівним, розчаруванням, безнадією, нестерпним болем, від якого нема рятунку, повним паралічем волі і врешті-решт смертю від простуди, фактично спричиненої небажанням боротися внаслідок усвідомлення, що вибору більше нема.

Але саме ця, здавало би ся, безглузда смерть усеціло міняє наше ставлення до Яромила, з нас наче спадає полуда. З нічим непримітного пересічного мрійника, засліпленця власними маривами, який повен великих амбіцій та сподівань і який, сам того не бажаючи, нищить себе, завдає і собі, й иншим непотрібних страждань, а то й спричиняє справжнє горе, він умлівіч перетворюється на безрадну жертву. І ми шоковані, оціпенілі, опановані співчуттям до сердешного Яромила, поета як не є, бо починаємо розуміти, наскільки весь час несправедливо ставилися, були глухі й жорстокі до нього, такого в істоті своїй сумирного недошкульного і невимовно нещасного, з трагічною долею і… ні в чому не винного, як невинна є дитина, яка зробила шкоду. Адже він, як і ми, народився, жив, чогось прагнув, у щось вірив, тратив сили, сподіваючись досягти якогось успіху, щось йому вдавалося, а більше не вдавалося, а можливості знай звужувалися, звужувалися, звужувалися… аж підійшла та мить, коли всі дороги виявилися закриті.

Що є наше життя?
Чи є в ньому взагалі якісь спасенні орієнтири? Чи маємо право осуджувати хай там кого, коли кожен з нас так чи инакше проходить одну і ту ж дорогу, одну і ту ж… Ту, яку пройшов Яромил.

Ось у цьому, на мій погляд, і полягає той екзистенційний смисл, ради якого Кундера і написав свій роман.

Володимир Яворський-Волдмур

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.