Суспільство

Голос мовчазного птаха

На дні народження він дарував гроші. Боявся, що не вволить її смак. І раптом – птах. Білий папуга. «Чому?» – здивувалася вона. «Не знаю. Побачив на ринку і не міг пройти мимо. Дуже вже на тебе схожа пташка. І очками, і непокірним чубчиком». «Таке скажеш…»

Сміялися одне з одного, а пташка мовчки прислухалася. Вона не заважала їхнім задушевним розмовам.

Коли його не стало, все, що було з ним пов’язано, стало набувати нового значення, нової цінності. Речі наче оживали, самі горнулися до рук. Речі жили з нею без нього. Втім, самота була не зовсім порожньою, поряд билося ще одне сердечко, теплилася ще одна душа. Папуга. З білого він став попелястим, сивим. Теж постарів.

Клітка висіла біля книжкової шафи.
Колись він на премії купував зібрання творів письменників. «Навіщо?» – питала вона. «На пенсії будемо читати одне одному».

Настав час читати.
Вона брала книги одну за одною з рядів і читала вголос. Птах слухав, ствердо похитуючи головою. Так вони прочитали Бальзака, Голсуорсі, Гюго, Драйзера, Гоголя, Ролана, Коцюбинського, Пруста. Дійшли до Діккенса. До повісті про кохання.

«Я люблю тебе», – прочитала слова закоханого героя.
«Я люблю тебе», – озвалося луною в кімнаті. Вона здригнулася, оглянулася довкола – нікого. Але ж голос був не її. «Я люблю тебе, – долинуло вдруге. З клітки. Це був папуга. – Я люблю тебе».

Вона підійшла ближче, заглянула в агатові пташині очі, такі схожі на її. Два сивенькі чубчики наблизилися майже впритул. «Я люблю тебе!» – викрикнув птах. «Ще. Кажи ще…» – мовила пошепки. «Я люблю тебе». «…Олю, – підказала вона. — Кажи: Олю. Так мене звати».

Але папуга мовчав. Мабуть, чотири слова – це вже було для нього занадто. Та й вона втомилася читати.

… А потім настав новий ранок, як завжди темний і тихий. Як усі ранки її самотнього життя. І раптом світанкову сутінь протяв голос: «Я люблю тебе, Олю. Я люблю тебе, Олю. Я люблю тебе, Олю…»

Приголомшена, спантеличена, принишкла, стояла вона боса й простоволоса і дослухалася. Бентежила не стільки сутність слів, не стільки те, що вони призначалися їй, а саме їх звучання. Сам голос. Його голос. Того, що колись приніс мовчазного птаха в їхній дім…

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери