Перше грудня. Надворі темно і сіро… Але, за невблаганними законами природи і правилами діалектики, кожен новий день зими невпинно наближає нас до літа, хочемо того чи ні. За народними прикметами на цей день, якщо сьогодні ворони в землі копирсатимуться — то воно на потепління.
Життя це піаніно: чорне – біле, біле – чорне. Головне не переплутати і не натиснути два рази поспіль на чорне. Але дехто хоче завжди білого, тому вдається навіть до того, що фарбує насправді чорні клавіші у білий колір. Але так воно не працює і все одно життя бере своє. Тут нічого не вдієш.
Ох, людоньки, як же того всього дівочого хотілося! Але тоді, холєра, того всього і не малося! У ці чорно-білі листопадові дні, пірнаю в чорно-білі фото. Скільки ж там кольорів!! Не пам’ятаю навіть як її звати. Чесно. Але була вона на курс молодшою. Яка ж вона була статна!!! А в свої 18, я ще жодного разу ні до кого і ні до чого навіть і мізинчиком не торкався. Уся моя юнацька стихія буяла і нестримно розпирала моє файфуристе єство, лише у фантазіях…
Пацифістом я став рано, десь у дев’ять років, завдяки дядькові Льоші. То був високий, ставний, офіцерської виправки чоловік, стрижений під їжака, з товстими м’якими вусами, схожими на пензлики. Його хромові чоботи пускали сонячні зайчики і дзеркально відбивали наші босі ноги. Один чобіт скрипів – протез.
Вранці прочитав на Синоптик.уа: «Коні голосно іржуть – до м’якої й малосніжної зими»… Цілий день прислухався. Ні, коней не чути. А отже взимку може бути й холодно. Розкажу про одну дивну стару річ, якою люди гріли свої оселі ще до ери електрики і газу. Але спочатку зверніть увагу на фото в глибині тексту. Її написав невідомий мені голландець 16 чи 17 століття.
Отой скрін у глибині тексту запостили багато людей на своїх сторінках у Фейсбук. З того можна було б посміятися, якби не одне «але». Перед нами у всій красі Кулішева тьотя Мотя з Курська — БабНаташа із Житомира: лучче бить ізнасілованой, но нікак нє украінізірованой… Це якийсь лютий сором для Житомирщини — люди і земля якої завше були базою всіх державотворчих процесів нашого народу.
Схоже, я був єдиним журналістом, який спеціально їздив у Вашингтон на вибори. Там постійно працюють “Плюси”, “Інтер”, Укрінформ. Була ще група “Плюсів”, яку я зустрів, але то в Нью-Йорку. Спецкором я був, здається, один. Це дуже прикро. Тому що нам вкрай необхідно знати, що там насправді відбувається. Адже США наш головний партнер.
«Хочу бути максимально корисним в зоні своєї особистої відповідальності, – каже Роман. – Не можу тупо виконувати тупі накази якихось довбнів. На початку війни записався в Ірпінську самооборону. Поставили мене з рушничкою на варту. Вночі бачу декілька ліхтарів у лісі. Я бігом на блок-пост, мовляв, вороже ДРГ до нас суне. А вони бухають та ржуть – російський камеді-клаб у телефонах дивляться.
Є гарне оповідання Хуліо Кортасара з такою назвою. Я люблю вогні. Різні… Люблю вогні вечірнього, мирного Києва. Люблю коли взимку потріскують дрова, а баба Манька спеціальним довгим рогачем виймає свіжу, гарячу хлібину з печі. Люблю вогонь на Івана Купала, через який стрибають хлопці й дівчата…
Господи, як прикро… І як нестерпно читати декотрих справді патріотичних людей, які раптом щось зрозуміли, спам’яталися, але ще до кінця не визнали всієї драматичності того, що відбувається. І тепер, заради збереження недоторканності власної гордині, кричать: ну, ядерна війна, значить ядерна! Зате не скорилися агресору-супостату. Разом підемо до пекла…
