Життя це піаніно: чорне – біле, біле – чорне. Головне не переплутати і не натиснути два рази поспіль на чорне. Але дехто хоче завжди білого, тому вдається навіть до того, що фарбує насправді чорні клавіші у білий колір. Але так воно не працює і все одно життя бере своє. Тут нічого не вдієш.
Тому потрібно радіти білим сторінкам свого життя і стоїчно переносити чорні. Така правда нашого існування. Спочатку ти її не помічаєш, вона не має для тебе ніякого значення. Але потім, з роками, все це стає гранично зрозумілим.
Колись один старий чернівчанин, з яким інколи балакали в пивбарі на Горького про музику, відкрив мені очі на цю річ. Він сказав про те, що життя гарна брехня, а смерть страшна правда. Здається, він мав рацію. Отаке піаніно. Посміхаймося! До страшної правди ще далеко!
Комплімент
Бачили, як нестаріючі, але все ж таки постарілі Аль Бано і Роміна Пауер співають знамениту Liberta? Ніби все так як колись, але немає тієї ширини і глибини. І текст ніби той же, і гармонія. Але не те… Ну не те. Хочеться сісти і заплакати, а не шаленіти як колись.
І капелюх у Аль Бано той самий, білий, і мікрофони хороші, і окуляри, а не те… Стало більше речетативу, чути задишку, багато пауз і нашіптувань замість молодечого запалу. Схоже на заповіт. Наш Іво Бобул з акцентом виглядає в цій пісні яскравішим і природнішим.
Старіють кумири. Неблаганно. Якось вже і унісону не виходить, і капелюх занадто низько натягнуто. Проситься лише один комплімент. Вони як вихідні: їх також двоє.
Гумор
Найнебезпечніші жінки ті, які вміють жартувати. Ти смієшся, смієшся, а потім, бац, і всі в ЗАГСі. Родичі, заплакана мама, осиротілі друзі, малознайомі генерали з її боку. На пальці обручка, в паспорті суворий синій штамп, на шиї кольорова краватка.
Потім вранці жарти взагалі кінчаються, тобі вже не до них. Починається проза. Іноді, правда, хочеться бути старшим, одруженим, адекватним. Але швидко розумієш – якось не твоє це, ну, не твоє! Та пізно, вже занадто пізно. Троє дітей, купа кредитів, іпотека, борги за комуналку, просто борги.
Футболів не дивився вже рік, смак пива з друзями забувся, лише смокчеш час від часу сушеного хвоста якоїсь підозрілої рибки, з квартири виходиш лише на роботу і винести сміття. От якби мені хтось своєчасно сказав, що не треба сміятися там, де можна було б просто посміхнутися!
Так ні! Дореготався. Чоловіки повинні більше любити драму. Він швидко біжить нічною дорогою, вона за ним, у неї вітер тріпоче волосся:
— Вибач я винна, я вівця, давай почнемо все спочатку!
— Ні-ні, я тебе люблю, але вже нічого не повернути, я тепер одинокий вовк без почуття гумору…
Настанова
Що означає оце особисте життя? Колір трусів, улюблена страва, де спати – під стіною чи скраю? Де закінчується громадське, публічне життя і починається особисте? Коли приходиш з роботи і взуваєш домашні капці? Чи вже дорогою додому?
В Чернівцях це ніколи не розділяли і на роботі трохи займалися особистим життям, а вдома – роботою. І те, і інше бувало і в громадських місцях. А що якщо непомітно випити? Випивший – це вже особисте і можна йти додому.
На ранок протверезів і став великим громадським пуріцем. Тобто я до чого? Не треба так категорично поділяти життя на особисте і не особисте. Треба жити для себе, і на роботі, і вдома. Пам’ятай: найголовніше в житті знайти того, хто розуміє твої дивацтва або хоча б не боїться їх.
Пафос
От євреї, вони якійсь простіші ніж ми, не євреї. Вони себе і один одного називають просто – Алік, Шмулік, Шолік, Марік і відразу прізвище. А ми патетично – Володимир ще й обов’язково по батькові, Владислав, Борислав, Станіслав і так далі. Таке собі раболіпство і ідолопоклоніння. Від цього всі наші проблеми – складне життя, звивисті шляхи, задумливі пісні, діти із такими ж довгими як у нас по-батькові.
От навіще це довжелезне «Олександр Емануїлович, не могли б ви бути настільки люб’язними і передати мені он ту артилерійську бусоль?» Ми якось боїмося бути простими, такими як усі. Нам подавай пафос.
Якщо ми вже переходимо до англійської як основної іноземної, то може й тут перейдемо на простіші звернення – без «ви» та без по-батькові. Все одно вони одразу забуваються. Бо важко коли людина в твоїй голові частіше, ніж поруч.
Володимир Килинич
