«А ми дивимося на бджолу і не думаємо про майбутнє». Знову перечитую військову поезію Гійома Аполлінера. Я пам’ятаю, як уже перечитувала «Каліграми. Вірші миру і війни» на початку нашої війни і як сильно мене вражали тоді деякі паралелі із текстами сторічної давнини. Зараз знову взялася гортати поезію Аполлінера й усвідомлюю, що сьогодні мене б’є під дих дещо інше.
Майбутнє, про яке краще не думати. Ось в іншому вірші Аполлінер пише про два літаки над Парижем – червоний і чорний. Один – то його юність, інший – майбутнє. І, звісно, між ними битва.
Все змінилося, світ зійшов на пси. Ось священник із шоломом на голові. Ось винороб шампанського, який став стрільцем. Ось “артилеристи відкорковують пляшки. Ходімо, панове, і спробуймо повернутися. Однак ніхто не знає, що може статися”.
“Ми пишемо листи. Ми чекаємо на накази. Ми куримо люльки, думаючи про кохання”. А ще “все більше і більше з нас стають копачами власних могил. Однак поки ми ще живі, можна випити трохи шампанського…”
Один із найяскравіших для мене поетів Гійом Аполлінер був солдатом під час Першої світової війни. Він дослужився до лейтенанта, але 1916 року отримав важке поранення осколком в голову, йому було проведено трепанацію черепа. Аполлінер демобілізувався, проте від травми так і не отямився, почав пиячити. 1918 року 38-річний Аполлінер помер у Парижі, заразившись іспанкою.
Збірка «Каліграми. Вірші миру і війни (1913-1916)» була опублікована посмертно. Ця збірка була присвячена пам’яті його друга – поета Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.
Ірина Цілик
