«А ми дивимося на бджолу і не думаємо про майбутнє». Знову перечитую військову поезію Гійома Аполлінера. Я пам’ятаю, як уже перечитувала «Каліграми. Вірші миру і війни» на початку нашої війни і як сильно мене вражали тоді деякі паралелі із текстами сторічної давнини. Зараз знову взялася гортати поезію Аполлінера й усвідомлюю, що сьогодні мене б’є під дих дещо інше.
Чує моє серце, що скоро Олексію Данілову доведеться розпрощатися зі своїм кріслом в РНБО і високою посадою… І на нього чекає доля багатьох його попередників. Невже Олексій Данілов не завчив уроки Данилюка, Рябошапки, Андрія Богдана, Вадима Пристайка… Не можна гладити Єрмака і Зеленського «проти шерсті». А, може, вже і його “дістало”, що усім силовим та безпековим блоком країни керує не законно обраний президент, а клерк із Офісу президента?
Не пригадую вже хто, здається, Тоні Джадт сказав, що хороший історик – це професійний нагадувач того, що його співвітчизники воліли би забути. Саме тому мені історія Ярослава Грицака подобається більше, аніж історія, приміром, Володимира В’ятровича. Бо Грицак розглядає історію України як історію реальних людей, які, як відомо, не ідеальні.
