Зачинається життя як чин ліричного героя, який відчитує діалектичне сусідство вінчальних і поминальних порогів, який з воріт споглядає неканонічне (чи потойбічне?) чорне весілля, який чує «многая літа» і «вічная пам’ять» у своїм часі так згуста і почергово, що він розуміє: то просто чорне змінюється в біле, кінець переходить у зачин. І герой іде і потихо вимовляє навперед себе:
пантруйся ж, хлопче,-
свою дріботність бережи,
серед всього безмежжя і просторів,
бо ти – дрібонький бог, що понад прірвою біжит,
несучи й свою пречисту провість.
Сміливо? Так. Чесно? Так. Бо людина створена за подобою Божою, і оте бажання розпізнати різницю між смаками Добра і Зла свого часу вигнало її зі священного Раю – блаженного виміру незнання ні про чесноти, 
ні про хиби цього світу. Власне, герой поезій Богдана Гасюка так разюче і болісно (практично шкірою) відчуває межі чорного і білого, їхні переходи, що закрадається думка: він це бачить уперше, він ще не зроговів. Він – недавно звідти, де плоди Добра і Зла ростуть на галузах одної крони.
Як автор спілкується зі світом зримим? Літературний критик, літературознавець Євген Баран зазначає: Богдан Гасюк з тих, які сперечаються зі світом: «Богдан умудряється сперечатися із цілим світом, через що я його прозвав “Дідом-Всевідом”, а у збірочці є цикл про “зміїного кнєзя”, то Гасюк і є отим “зміїним кнєзем” молодої української поезії».
Чи не перший знак, який зчитується у поетичному просторі дебютної поетичної книжки Богдана Гасюка «Д’горі» (ми, гуцули, так називаємо напрям «вгору» і «до вершини») – це знак хреста. Перші (буквально перші) слова у збірці – «Розіпніт моє серце». І з цих слів напрям «д’горі» нам читається як шлях на Голгофу, яку герой бачить апріорі, передчуває і навіть… закликає.
Діалектика гедоністичного і танатичного, мирського і сакрального читається в циклі «під знаком гиб[е]лі», і гра слів не випадкова: діалектна назва рубанку – «гибель» співзвучна з загальновідомим словом «гибель», тобто смерть. І ось вірш третій цього циклу розвиває мотив тесання хреста у кількох площинах: єднання чоловічого і жіночого начала (за М.Шкрібляком), хрест як символ поєднання світоглядних протилежностей, життя і смерті (за Х.Керлотом), хрест як символ приналежності до християнського світу (від обряду хрещення і натільного хрестика до останнього хреста в земному світі – тесаного гиблею, надмогильного хреста).
Саме в такому руслі нам читається поезія «Хто вам сказав що первим // В брамі Адам стояв?!»:
… В-на го створила з дерва
Зняла кору
Живи!
Будь мні Адаме мужем
Будь лиш мені їден
Я тебе обтесала
Як тесля дубовий хрест.
Гедоністичне, яке граничить з танатичним, перегукується (а чи генетично споріднене?) із новелою «Грушка» Марка Черемшини, в якій під час забав при покійникові трембітар примовляє парованками: «Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву, веселу новину: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так випало на Ілащиній “грушці” і так сповнитиси має».
І здається, що це якийсь дикий світ, де залицяння можливе за два кроки від небіжчика. Дикий, так. Той світ, який відчуває ще не розіп’ятим серцем, що смерті – не буває, бо душа вічна. В цьому ключі цікаво прочитується теза дослідниці Лесі Демської-Будзуляк, висловленої у праці «Переосмислення християнських цінностей раннім українським модернізмом»: «Гуцули недаремно танцюють на похороні, вони святкують звільнення людської душі, адже це єдина етнічна група серед європейських народів, яка, за свідченнями етноґрафів, ще до християнства сповідувала віру у душу».
У етнографічному дискурсі чимало дискусій стосовно і самого слова «берегиня», і стосовно його значення. У поетичному світі Богдана Гасюка берегиня є – починаючи з палітурки. Вона зі зведеними д’горі руками говорить до сонця. І саме вона, ця пра-пра, зачинає світ. Світ, який сходить калачем посеред неба:
Стара вже місит за лісом ватру,
Пече на звіздах самих калач…
Гуцульські ґаздині місять калачі на жовтках, але ця баба – космогонічна, чи то космічна. Їй належиться зробити особливу розчúну (цим промовистим словом ми називаємо опару). Баба має розчинити так, аби вродилося Світло. Бо від бабиного сонця «тіні вмрут». Без цього сонця ліричному героєві боязко:
Де мене Боже водиш
Коли сонце
Сховалось?
Баба-стихія розчинила світло, повітря і вогонь. Є і Дідо-стихія, це світ землі і води:
Дідів слід – глибина, а я
Рибина лише
З малим плавником,
Що шукає собі ім’я,
Під водою,
Гейби під битим шклом…
Чи може чоловік виконувати світоглядну роль «берегти», а чи у світі традицій, міфів і архетипів це – винятково жіноча роль? У світі книжки «Д’горі» (а вона направду читається як особливий світ) – може. Тут мимоволі автор і його мовна поведінка ототожнюється з ліричним героєм, якому так розходиться зберегти, донести в бесагах «вчерашний світ» (читай – традицію). Забрати в сакви все своє і носити, як равлик хатку. Omnia mea mecum porto…
І відповідь на те, що береже автор, знаходимо у передмові Василя Герасим’юка, і ця передмова так подобáє на скриню з ключами. «Богдан Гасюк дорожить кожним атомом мови. Це особливо відчутно при вживанні діалектизмів, коли навіть непрямі відмінки займенників зберігають у нього місцевий колорит. І хай не бідкаються ті, хто надто переживає за звуження «зони впливу», за проблеми з гіпотетичними перекладачами. Для таких, як Богдан Гасюк, це не проблема, а поклик».
Василь Герасим’юк, геній сучасності гуцульського світу в поезії, у образах Богдана Гасюка відчитує продовження власних віршів зі збірки «Космацький узір». «То у збірці є мотиви, що вже не нові, які вже були виписані?» — може запитати читач. Але чи бувають нові мотиви там, де теми старі, як світ?
Книжка, на колір як дідова риба, зі знаками «д’горі», як бабина молитва, вийшла у 2023 році у Івано-Франківському видавництві «Місто НВ». І з цього читання, як з довгого ходіння горами, вертаєшся інакшою. Це максимальне споріднення людини з традицією, де спів трембіти уподібнюється до гортанного, а Оранта вбирається в запаску і на ній годна втримати цілий світ. У цьому світі мосяжних хрестів, правічних риб і замовлянь так багато образів і образків, і так багато правди. І це світ значно старший за біологічний вік свого художнього автора.
Поетичний світ Богдана Гасюка освітлений сонцем особливої правди – тисячолітньої, інтуїтивної, правічної. Цю книжку-рибину хочеться чути. І то неправда, що риби – німі.
Іванна Стеф’юк,
кандидатка філологічних наук, письменниця,
старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва
