— Ти напишеш мені завтра? — Напишу… — А післязавтра? — А після післязавтра? — А після після після післязавтра? — А після, після, після, після… У цьому короткому діалозі — довге відлуння великої любові, яке пройшло через два століття, і яке великий режисер зробив рефреном своєї епічної драми «Наполеон». Хоча вона не так про кохання, і не так про пагубне стремління карʼєри за будь яку ціну…
Рідлі Скотт зробив фільм про нікчемність, нетривкість та безславність будь-якої влади. А ще про невимовну крихкість буття та жорстоке безглуздя війни… Ці меседжі є головними у фільмі, і вони легко зчитуються з метафор, задля яких зумисно знехтувано історичними деталями.
Страта натовпом Марії-Антуанетти, чия ніжна лебедина шия із розкішним волоссям під гільйотиною ката, є не лише символом беззахисності будь-якої влади, а й зрештою беззахисності самого життя… Ефектна сцена загибелі коня, що ставши дибки, закриває собою Бонапарта, який після бою дістає із розстрощених нутрощів скривавлене чавунне ядро та вручає його брату із проханням передати це матері, які разом постійно штовхали Бонапарта до провладної карʼєри…
Невдале самогубство Непідкупної Шаленої Гієни, як називали лідера якобінців Робеспʼєра, у криваву рану якого переможно засуває палець черговий борець за владу… Серія масових арештів та страт політиків, де королів змінюють революціонери, а революціонерів знову змінюють королі… Єгипетські піраміди, як символ величі, що так легко зруйнувати одним гарматним пострілом, і так само легко можна одного разу зруйнувати весь світ, натиснувши на червону кнопку в чорній валізі…
Гробниця фараона, як святая святих, яку наказує відкрити Наполеон, і скептично одягає на неї свою шляпу… Битва, де всупереч історії, оте знамените «сонце Аустерліца», яке нібито тоді зійшло над полем бою, режисер запалює кривавими спалахами людської крові, яка розчиняється у крижаній воді… Розграбовані черню палати російського царя, загиджені послідом та пірʼям птахів, які літають всередині Кремля, палаюча Москва, від колишньої величі якої лишається лише чорний дим… Сам Наполеон, який розвертає коня у Ватерлоо, визнаючи свою остаточну поразку у боротьбі за владу над світом…
Хоакін Фенікс у цьому епізоді, як і там, де переможно піднімається сходами до парламенту, щоб стати консулом, застосовує своє унікальне вміння грати спиною, демонструючи і недолугість, і беззахисність долі 
свого персонажа, і зрештою безглуздя намірів будь-кого, окрім Бога, правити світом… Єдине, чого варта людина у цьому житті — це любов. Тому її у фільмі найбільше: від відвертих еротичних сцен до трепетності слів, щемливої гіркоти сліз, беззахисних проти життєвих обставин…
Партія Хоакіна Фенікса та Ванесси Кірбі тут розіграна блискуче, це розумієш, порівнюючи із їхніми оскароносними ролями у «Джокері» та «Частинами жінки». Тут має рацію Ірма Вітовська-Ванца, яка рекомендує нашим акторам дивитися це кіно, як майстер-клас. І безперечно, дуже вдало підкреслено оте психологічне поняття «комплекс Наполеона» вродженою вадою видатного актора: шрамом від заячої губи, яка завжди робить образи, створені Хоакіном Феніксом, ущербними, знедоленими, викликаючи симпатію та відторгнення водночас…
У фільмі красиві батальні сцени, де фоном звучить листування Наполеона та Жозефіни… І беззаперечним шедевром є музика, яку створив композитор Мартін Фіппс, яку б я назвала ще однією, і можливо, навіть головною дієвою особою стрічки. Весела, майже дитяча пісенька, що супроводжує страту королеви та розгром Лувру, підкреслює інфантильність натовпу. Тужливі народні мелодії (на зразок нашої «Пливе кача») супроводжують кожну битву. Церковні псалми, коли схожі на ведмедів, російські басмачі із тваринною жорстокістю розправляються із французькими полоненими. Переможний і водночас сумний марш під час коронації Наполеона, де епізод точно відтворює відому картину Делакруа… І найсильнішим рефреном, аж до останнього кадру — трепетний ніжний вальс про вічність та невмирущість любові…
Звісно, що фільм фрагментарний, як і було задумано режисером, за що його лають знавці історії девʼятого класу. Фільм взагалі лають. Кіномани та фанати Наполеона — за гротескні сцени, де імператора показано закомплексованим маминим синочком, невмілим та невпевненим у собі коханцем… Французи — за те, що фільм пробританський, герцог Велінгтон там виглядає переможнішим, а Франція сама здає ворогу свого національного героя… Росіяни лають за прямі алюзії на їхню сучасну фейкову пропаганду, та шаржевий образ підступного та підлого царя Олександра І: «Гей, хлопчику, де ти сховався, вилазь, не бійся, я лише відшмагаю тебе по дупці», — насміхається над ним Наполеон, переможно ввійшовши в Москву.
Найдружніше це кіно лають історики: і маститі, і ті, хто знають історію на рівні того-таки підручника девʼятого класу. Те ж саме закидали нашому видатному українському режисеру Олесю Саніну, чия стрічка «Довбуш» не поступається шедевру Рідлі Скотта. Британський режисер коротко і брутально послав усіх на одній із прес-конференцій: «Ти там був? Ну тоді заткнися!»…
Цікаво, що фільм ще й дружньо лають взагалі всі чоловіки. — Що це на Вас за костюм? — іронічно запитує свого майбутнього чоловіка Жозефіна, при першому знайомстві на балу. На що той навіть з деякою гордістю відповідає: — Це моя уніформа, мадам… От саме чоловіка без уніформи: будь-то військовий піксель, чи діловий костюм з краваткою, і показав у своїй стрічці британський режисер. Зрештою, всі ми трохи Наполеони…
Людмила Семенюк
