Думаю, що помирати йому було важко не тільки від хвороби, але й від отого покручного стану української мови, яку ми всі чуємо на вулицях, з телевізора, з виступів наших, прости, Господи, політиків… Олександр Пономарів був Лицарем української мови. Скажімо, тих же політиків він міряв тією ж українською мовою.
Казав мені: «Табачник — єврей. Бо коли б був українцем — був би Тютюнником»…
Олександр Данилович читав у нас стилістику, і я пам’ятаю, що мав у нього четвірку, якою був абсолютно задоволений — у Пономаріва оцінки так запросто не роздавалися. А потім знаєте, як було приємно, коли після моїх зчасту гострих виступів на сесіях Головної Ради «Просвіти» чи на інших просвітянських зібраннях Олександр Данилович говорив: «Це ж мій студент!».
Востаннє ми з ним бачилися теж на якомусь зібранні, що проходив в Українському Домі — він уже погано володав ногами, тому взявся за мою зігнуту руку і так подолав східці. Ота довірливість, коли зі своїм старим професором йдеш під руку, також багато значить…
… Він народився у Таганрозі — отому, що був завжди українським, а відкраяний собі Росією. І цей таганрожець пильно вчив полтавчан і киян, галичан і закарпатців української мови. Пильнував. Тепер буде це робити дистанційно — від престолу Господа Бога, біля якого так багато українського люду, що не зрікся ні Богом даної мови, ні своєї землі.
Василь Чепурний
