Ввечері «засіли» в голову якісь два поетичні рядки… Не записала. А вранці їх як і не було. Щось згадала, та не те… Не те, що було вчора. Немає пам’яті на власні вірші взагалі. І тому якщо щось приходить на думку — намагаюся одразу занотувати, навіть якщо потім закину записане в «довгий ящик». І тому декламую чужі поезії напам’ять, а свої — ні.
Почула від Іванни Стеф’юк, що й в неї така ж «біда». Вона поезію народжує і відпускає. Не тримає ні в собі, ні в своїй голові.
Але трапився мені ще в часи, коли тільки починала щось віршувати, один столичний літератор, який мене присоромив, як зійшла зі сцени: молода ж, мовляв, а чотири рядки вивчити з листочка не можеш — «з листочка читають лише графомани…»
І так це запало мені в душу.
Вже студенткою на якихось вечорах пробувала готуватися до виступів і щось вчити напам’ять. Та де там! Моя пам’ять затято протестувала. Поки на творчий вечір прийду — від того вірша, що вчила, в голові перший і останній рядок хіба що. Тож одного разу я перестала з собою змагатися…
Та й бачити доводилося різне: прекрасних авторів з книжками чи гаджетами в руках, графоманів, які «строчили» без нічого свої тексти один за одним… Потім взагалі перестала на це звертати увагу. Бо проблеми з’являлися куди серйозніші й вагоміші. Треба було вирішувати їх.
Час — стріла. Згадую зараз про все й усміхаюся. Дожилась до того, що вже геть не задумуюсь над тим, чи вважає мене хто поетом, коли слухає як я читаю власні твори не напам’ять. Вірші народжуються поза всим цим. Або не народжуються…
Тетяна Череп-Пероганич
P.S.
У Тетяни сьогодні День народження. «ХД» вітає іменинницю!
