Коли я цьогоріч читав у перекладі Сергія Борщевського роман іспанського письменника-нобеліянта Каміло Хосе Сели «Вулик» (КМ, Київ, 2011), опублікований автором у далекому 1951 році, то весь час думав про українську літературу з її припнятістю до описовости, скрупульозного виписування всяких деталей побуту і манер поведінки героїв. Ця описовість, звана ще побутописом й далі процвітає серед сучасних українських письменників.
За зовнішньою формою роман Сели також цілком можна би назвати побутописом – текст усуціль складається зі змальованих з фотографічною стотністю численних персонажів, які тою чи иншою мірою знаються між собою, подибуючись у ріжних місцях, а найчастіше зустрічаючись в одному і тому ж мадридському кафе. Письменник просто описує їх, такими як є, не додаючи від себе жодних емоційних 
оцінок. І то описує як їхню зовнішність, так і їхні думки, сподівання і вчинки.
Здавало би ся звичайний описовий текст, без інтриґи, карколомного сюжету, таке собі смакування суто зовнішньої сторони життя. І годі знайти в ньому якісь глибші узагальнення, зрозуміти, що є це головне, ради чого автор з такою дивовижною ретельністю і любовю розповідає про своїх нічим особливо непримітних героїв, яких в романі щонайменше три десятки.
І попри це все книжку читати надзвичайно цікаво, розповідь на диво динамічна, рухлива, жвава, змушує співпереживати разом з героями, думати над їхніми проблемами, сміятися над їхньою глупотою, радіти їхнім перемогам, ціпеніти з ними в ситуаціях, з яких нема виходу… Чому? Як суто зовнішня, здавало би ся, картина життя людей може викликати такі емоції?
У тім то й річ, що роман Сели поверховий лише формально, а насправді письменник глибоко занурюється в дійсність. Герої його твору яскраві, виразні, їхні характери змальовано досконало, їхня поведінка, міміка, реакції, думки і вчинки дають змогу читачеві проникнути в те, що сховане в їхніх душах, невидиме, в істинне їхнє єство, повне суперечливих поривів, бажань, страхів, надій, радощів і гіркот. І саме завдяки цьому читання книжки є таким захопливим.
Мені здається, що цей роман міг би бути дороговказом для українських письменників, тим ключем, завдяки якому вони нарешті збагнули би велику правду – для художнього твору замало вправно описувати зовнішні форми життя, треба ще вміти розкривати його затаєні глибинні спонуки, які все визначають і від яких усе залежить. І лише тоді твір сягне справжньої досконалости.
Володимир Яворський-Волдмур
