Не знаю чому, але так сталося, що роман Ірини Вільде «Сестри Річинські» я прочитав лише тепер. Чув про нього ще в сімдесятих. У Львові про «Річинських» точилися доволі гарячі дискусії, чей, у кожній інтеліґентській родині. Цей величезний за обсягом твір обговорювали і мій батько з матір’ю («Як та Ірена Вільде відразливо зобразила священника!!! А ще ті її безличні похвальби руским!!!»), навіть тримав його у руках, гортав, але так і не знайшов часу, щоби прочитати.
Здається, мені досі не траплялося жодного прозового твору, який би я читав водночас і з великою загарою і з мертвущою байдужістю, який би містив у собі і художню досконалість, і відверту халтуру, наснажував красою і розчаровував незугарністю. Як це все могло поєднатися в тексті, який написала одна і та ж авторка?
Ірина Вільде, яка безумовно була майстриня ліпити людські характери, а, отже, вміла не тільки стотно змальовувати зовнішність персонажів, а й проникати в їхні серця, відкривати приховані, зчаста складні й суперечливі спонуки їхньої поведінки, вочевидь, свідомо йшла на компроміси із сумлінням, послідовно підпорядковуючи свою творчість ідеологічним вимогам комуністичної російської держави СРСР, яка окупувала Західну Україну. Ці компроміси і зробили роман «Сестри Річинські» таким нерівним, місцями цілковито сирим, повним провалів, що, на жаль, ніяким чином не може бути урівноважене його иншими частинами – художньо досконалими, філіґранно відшліфованими й витонченими.
У творі, крім центральних героїв, себто, пятьох сестер Річинських і їхньої найближчої рідні, діють чимало персонажів другого ряду, які мають також велику вагу. Загалом усіх їх можна поділити на три основні групи: 
нейтральні, позитивні і неґативні.
До перших належить насамперед родина Річинських й инші особи світоглядно поміркованих поглядів, до других комуністи і їхні симпатики, до третіх націоналісти.
Найудатніше, з великою мистецькою вправністю, чуттям живої правди життя змальовавно персонажів першої групи. Взагалі, там де письменниця пише про освічену, а, отже, наділену відносним добробутом верству українського суспільства, себто, про середовища священників, учителів, лікарів, адвокатів, власників невеликих підприємств, державних службовців тощо, вона попросту неперевершена – настільки її герої живі, наповнені тими справжніми почуттями й поривами, які примушують читача з величезним напруженням та увагою стежити за їхніми вчинками. Виразно відчувається, що Ірина Вільде оповідає про те, що близьке й добре їй знане. І оповідь цю вона веде з любовю, з розумінням найтонших переживань у душах героїв. Вони можуть бути і добрі, і злі, і розумні, і глупі, і заздрісні, і зичливі, і обачні, і легковажні залежно від обставин. Це просто звичайні люди. Авторка малює їх без будь-яких намагань щось довести, переконати в чомусь, засудити чи виправдати, описує такими, як є, неоднозначними, але разом з тим цілісними, де добре губиться в поганому, а погане в доброму. Ось чому найціннішими і найдовершенішими частинами твору є ті місця, де оповідається про Річинських і безпосередньо повязаних з ними осіб. Адже зображення життя безсторонньо, без будь-яких оцінок, але разом з тим з великою емоційною силою якраз і є головною ознакою справжньої літературної майстерности.
Зовсім инша картина — герої позитивні. В романі це комуністи і їхні прихильники із сільської бідноти та робітництва. Тут повна невдача. Все пройняте тенденційністю. Надумане, отруєне судженнями, світоглядними оцінками тощо. І як наслідок персонажі бліді, невиразні, нецікаві. З одномірними характерами. Спрощені. Без складних внутрішніх суперечностей, таких притаманних кожній людині. Бездушно правильні. Мертві. Читати довгі, переобтяжені пустими словами описи про них нудно, не кажучи вже про численні ідеологічні штампи й гасла з вихвалянням «переваг» СРСР, якими декоровано опис цих героїв.
Ті самі вади і в зображенні неґативних героїв, якими в романі виступають українські націоналісти. Та сама тенденційність, одномірність, невиразність характерів, надуманість і непереконливість учинків, невідповідність життєвій правді. Цікаво, що персонажів неґативної групи письменниця хоч і описала всуціль чорними мазками (за винятком одного, якого виставила обманутим власними провідниками), втім опис цей не є аж такий художньо нікчемний і безбарвний, як опис комуністів, бо створений у емоційно-карикатурному ключі. І завдяки цьому не дуже сприймається серйозно.
Таким чином, угода з совістю, на яку пустилася Ірина Вільде, завдала непоправної шкоди її творові. За фактом «Сестри Річинські» — це безжалісно понівечений твір, в якому блискучі, попросту досконалі всіма сторонами місця перемежовані з низькопробною писаниною і несмаком. Ось така ціна поневоленої творчости і нездатности авторки мужньо протистояти важким обставинам, відстоюючи власну свободу і власну правду.
Тож чи не ліпше, прошу вас, було би письменниці писати у шуфляду? Зректися публічности й творити винятково для себе і Бога. В самоті і в умовах цілковитої внутрішньої свободи.
Так, вона би не мала всіх тих благ, які мала, всіх тих державних нагород від диявола, всіх цих численних поїздок за кордон, цієї пошани, слави в офіціозі тощо… Так, не мала би. Але за те згодом наша література мала би що показати світові – величезну на три томи родинну хроніку, написану на найвищому рівні художньої майстерности, книгу, якою б, я певен, захоплювалися в чужих країнах і якою б гордилися всі ми. А так… маємо всього-на-всього гіркий приклад утрачених потенційних можливостей.
Зізнаюся, коли читав «Сестри Річинські», мене весь час поривало редаґувати читане, повикидати з нього всю світоглядно-ідеологічну плісняву, всі невдалі місця, спрощення, поверхову описовість, усунути явно навязані уересерівськими коректорами русизми, відновити питому українську лексику (напр. дике «ванна кімната» на нормальне для нашої мови і звичне для Ірини Вільде «лазничка»!), вилучити десятки сторінок пустодзвонства, скоротити текст хай і на третину, але таки зробити його цілісним і досконалим. Звичайно, довелося би тоді видавати книгу не як ориґінал, а як редакторську обробку. Але який би вийшов роман!!! Певен, це був би воістину шедевр!
Володимир Яворський-Волдмур
