Рішення суду щодо книжки В.Кіпіані «Справа Василя Стуса» у 2020 році, за крок до 30-річчя Незалежності України — це середньовічне знущання над свободою слова. Власне, сама судова процедура, що відбулася в результаті судового позову, змушує замислитися: де ми, хто ми і як нам бути далі?
Судячи із песимізму в соціальній мережі, нас якось мало обходить ідеологічна складова цього сюру, а якщо й обходить, то якось непевно і незграбно, натомість більше виливається жовчі щодо зовнішності судді та її інтелекту (ну, не принижуймо себе, люди, такими закидами).
Я впевнена, що це рішення зробило виданню шалений піар. І книжку зовсім скоро ще перевидадуть не один раз. І буде на її вулиці свято. І комусь, можливо, стане пекельно соромно, а хтось закипатиме від люті. Люди-люди…
… Ця середньовічна «інквізиція» мені нагадала давню історію, яка відбувалася на початку 70-х в Україні, коли партократична цензура, дочитавшись вже постфактум, заборонила книжку Івана Білика «Меч Арея». Був арештований залишковий тираж, її вилучали з бібліотек і знищували. Деякі, даруйте, «сцикливі» мудрагелі вдалися навіть до спалювання, і старі бібліотекарі однієї із бібліотек Києва пригадують цю трагічну сторінку.
А, власне, що ж такого сказав Білик?
Його «Післямова» до роману писалася довше, ніж сам твір. До речі, дуже гарний ХУДОЖНІЙ твір, яскравий, легкий для сприйняття. У ньому автор припустився думки про неслов’янське походження українців, розповів про легендарного Атилу. Але ж це художній твір. Можливо, навіть з елементами фантастики.
Натомість «Справа Василя Стуса» — твір ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ, де кожне слово підкріплене матеріалами з архівів. Тобто, ВЛАСНЕ архівними матеріалами, такими, на які посилаються вчені-історики, пишучи наукові роботи. То, може, потрібно було судити не книжку, а всі архіви? Щоб зачинилися і сиділи тихо?.. Кажуть, історія повторюється. У вигляді фарсу. І що, хіба це не про нас?!
… Василь Стус помер в ув’язненні не такого вже й далекого 1985-го. У січні. За кілька місяців до початку горбачовської «перестройки». Чому йому дали померти? За що засудили? Який це злочинець??? Він у когось щось украв? Він когось убив? Покалічив? Зіпсував соціалістичне майно чи власність? Чи, може, мав таємні зв’язки з масонами? «Відмивав» бюджетні кошти?
Коли поета судили, ситі партократи сиділи у своїх кабінетах і пальцем не поворухнули. (І зараз, до речі, намагаються «варити воду» замість того, щоб думати про душу). Мовчу про нашу інтелігенцію — дивну тогочасну спільноту, яка, і тепер почасти здається мені одним і тим самим «ліцом», коли читаю чиїсь велемовні коментарі й слухаю «експертні» думки…
***
«…Скажи, пощо мені подарував
цей світ, якому я заприсягався
служить до скону. Нащо передрік
ці болі самозречення в хвилину,
коли я вже самим собою став?»
(З поеми В.Стуса «Потоки», 1968)
«…В краю потворнім є потворний бог –
почвар володар і владика люті
скаженої – йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог – помер»
(В.Стус, «Немає Господа на цій землі», зб. «Палімпсести»)
Алла Кобинець
